Як правильно з'їхати з глузду, або посібник з божевілля - Сергій Інший

Назар скинув свою гарнітуру, та повів новеньку на кухню аби пригостити дівчину кавою, її стриманість і легка сором’язливість надзвичайно приваблювала його, усі місцеві дівчата, в більшості, були такими собі «фіфами», які ходили по клубах та вважали себе богинями, інші Назару не подобались, були звісно такі як Поліна, його подруга, але він не бачив жодну з них як свою дівчину з якою можна збудувати сім’ю, адже внаслідок довгого життя, він з самого початку обирав собі жінку яку забажає взяти за дружину, а не просто дівчину на деякий час, як це робили всі інші.

День набирав яскравих тонів, випивши кави та трохи потеревенивши вони повернулись до роботи, точніше Назар повернувся до роботи, Ірина сиділа поруч та спостерігала за тим як працює Назар, час від час, між дзвінками він розповідав їй якісь тонкощі робочих моментів пояснюючи ту чи іншу фразу. Непомітно до них підійшов Сергій аби забрати Ірину.

— Як тобі процес? — запитав Сергій в Ірини.

— Я ще не знаю, я не зовсім розумію як тут все влаштовано.

— Все прийде поступово. Назаре, дякую за допомогу.

— Завжди радий допомогти. Ірино, радий був з вами познайомитись.

— Взаємно. — вона посміхнулась йому у відповідь та пішла разом з Сергієм. Далі її чекали два тижні теоретичних і практичних занять.

Коли вона зникла з горизонту, Назар зрозумів що варто було взяти у неї номер телефону, адже він може її більше ніколи не побачити, лише один з десяти людей яких приводили «подивитись на роботу» ішли далі, ще менше дотягувало до кінця навчання та залишалося працювати.

Минали день за днем, так само як і Ірина з’являлись та зникали нові «майбутні працівники», ніхто не звертав на них уваги і не запам’ятовував їх імені адже всі знали що шанси побачити їх знову надзвичайно малі. До Назара більше нікого не приводили, мабуть Ірина розповіла що він не показував їй роботу, а просто теревенив з нею за кавою, він про неї майже думав, згадував лише тоді коли бачив Сергія коли той приводив когось. Раптом, прийшовши одного дня на роботу він помітив що за його місцем сидить новенький, якийсь хлопець років двадцяти, нічого дивного, але його збентежив той факт, що цього хлопця приводили сюди за декілька днів після того як до нього посадили Ірину, якщо б вона вирішила тут працювати то повинна була б з’явитись ще декілька днів тому, та її не було, а це означало лише одне, вона відмовилась тут працювати.

Трохи засмучений, Назар приступив до робочих буднів, усе як зазвичай, одні й ті самі проблеми людей, обід з Поліною, і знову проблеми людей. Він з самого початку розумів що шансів зустріти її знову майже немає, але сам факт присутності в його душі крихти надії не давав йому спокою, але це новенький, своєю присутністю, розбив цю краплю вщент. Час від часу, йдучи на перерву Назар окидав оком свій відділ та і цілий офіс в надію що Ірину поставили в іншу групу, але це було майже неможливо, саме його група «А» була найменш укомплектованою, з двадцяти потрібних, тут працювало чотирнадцять людей, тоді як в інших групах було не менше сімнадцяти.

Минали день за днем рутинних буднів та лінивих вихідних, поки одного дня, прийшовши на роботу Назар не помітив у одному з боксів Ірину, його серце забилося частіше і він трохи розгубився, він подумав сісти поряд з нею, але усі найближчі місця були зайняті. Цілий день її присутність не давала йому спокою, з першого свого робочого дня вона усім сподобалась, з усіма навколо спілкувалась і заводила цікаві розмови, одним словом, вела себе не так відлюдькувато як Назар. Наступного дня він прийшов на роботу раніше, але все дарма, адже навколо Ірини все було зайнято, за те його улюблене місце було вільне, той новенький, який займав його місце останні декілька днів, сидів тепер поряд з Іриною, здавалося їй із ним весело, а він із свого боку не приховував своєї симпатії до неї та відкрито до неї клеївся, Назар зрозумів що проти цього слизняка в нього немає шансів, високий, підкачаний в спортивній футболці, так сипить де неї своїми дурнуватими жартами, та фразами типу «ти ж така красуня, як це так, що в тебе немає хлопця», і так далі.

«І як її тільки не верне від нього», думав собі Назар за обідом, сьогодні Поліна була вихідна, тому він сидів наодинці. До кухні зайшла Ірина, дістала свій обід із холодильника, закинула його в мікрохвильову та взялася робити собі чай. Приготувавши свій обід, тримаючи в одній руці лоточок з їжею а в іншій кружку з чаєм вона окидала оком кухню в пошуках вільного столика, але всі були зайняті, десь по два, десь по одній людині, тому вона підійшла до Назара.

— Привіт, смачного. — сказала вона з властивою їй позитивністю.

— Привіт. Взаємно. — сухо відповів Назар, в нього було таке дивне і дурне хлопчаче відчуття, наче вона його кинула а тепер напрошується в друзі. Можливо, це все через його вік, адже прожитих подій в його житті було значно більше аніж прожитих років.

— Як справи, що нового? — продовжувала вона намагаючись не помічати його холоду спрямованого в її сторону.

— Справи нормально, нічого нового. А в тебе як?

— Ой, навіть не знаю з чого почати, усе так швидко, тут стільки тонкощів в цій роботі, а ці всі люди… — теревенила вона без зупину, Назар майже не слухав її, лише час від часу кивав та мугикав, йому хотілося швидше доїсти свій суп і піти працювати.

— Ну, я пішов, моя перерва незабаром закінчиться, треба працювати. — виправдовувався він та пішов до раковини мити свій брудний після обіду посуд, Ірина залишилась за столом продовжуючи обідати. Не встиг Назар вийти з кухні, як за його спиною почулося такий знайомий і ненависний голос.

— Привіт красуня, поділишся зі мною обідом? — говорив той новенький до Ірини, звали його Олександр, принаймні він почув що до нього так хтось звертався. В кухні було не шумно, а їх стіл знаходився не далеко від кухонного кутка, Назар вирішив зробити собі чаю, не тому що хотів його випити, а для того щоб залишитись і послухати їх розмову. Він взяв чайник, та як на зло він був