Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3 - Лариса Підгірна

* * *

До готелю повертався неспішно, обдумуючи слова Джейкоба Морланда. Можливо, якщо Бог продовжить йому життя, за якийсь десяток-другий років і він, як Річард Сеймур, обросте отакими знайомцями та бойовими побратимами по усьому світу… І, можливо, комусь ті знайомства стануть у пригоді.

«Не треба сердитися на мене, Марку, за те що я втягнув вас у це. Але знаючи вас, я не сумнівався ані на мить у тому, що ви б і самі ризикнули усім, аби не втратити таку нагоду!» — він наче почув, як Сеймур промовляє ці слова.

Отже, старий усе знав, усе передбачив. Сеймур усе знав… усе спланував і убезпечив його, як міг.

Тільки звернувши за ріг, Марко помітив: за ним стежать. «Хвіст» намагався триматися невимушено, але невпинно слідував на відстані якихось двадцяти кроків позаду.

Сіре поношене пальто і проста робітнича кепка видавали свого власника більше, ніж якби він одягнув вишуканого циліндра. Для такого часу, для цієї вулиці чоловік, що слідував за ним, виглядав дивно.

Марко пригадав, як дивно виглядав в обідню пору на вулиці Расіна Шварцбард у своїй робочій блузі годинникаря і відчув, як звично зацокав у голові і м’язах відлік до готовності зреагувати.

Він звернув за ріг, опинився на Пристайній і швидкою ходою рушив уздовж численних торговців, що просто на вулиці виставляли свій нехитрий товар. Тут було більше людей, тож переслідувачу буде складніше слідкувати за його діями.

Міняйли, торговці шовком та розписаними скриньками, злидарі, перехожі, що зупинялися біля яток, аби обміняти гроші чи роздивитися облюбований крам…

Марко озирнувся.

Сіра кепка вправно рухалася проти людської течії у його бік.

Він зупинився перед яткою із механічними канарейками у тендітних бамбукових клітках і дивовижно розмальованими японськими віялами.

Заведені пташки цвіркотіли, немов навіжені, пуп’янки і квіти рожевих півоній на тлі шовку лимонного кольору перепліталися із каліграфічно виписаними ієрогліфами, що рівненькими стовпчиками збігали униз, аж до кістяного держачка, наче хтось розсипав доріжки дрібного чорного насіння.

Торговець щось замугикав своєю. Марко дістав із кишені срібну монету. Чогось саме у цю мить небезпеки йому уявилась Елізабет із цим прекрасним віялом; на гладенькому лимонному шовку, всипаному пелюстками, вона була така прекрасна…

Швед поглянув убік, видиво зникло. Переслідувач невпинно наближався. Мав кострубате підборіддя, міцну статуру і руки. Сіра кепка, зсунута вперед, приховувала його обличчя, але не заважала самому спостерігати за своєю ціллю.

Тільки-но віяло опинилося у руці, Марко пришвидшив крок. Перейшов вулицю, звернув із Пристайної, пройшов ще трохи, звернув поміж двоповерховими дерев’яними будинками.

Тут мешкала збідніла харбінська інтелігенція, російські емігранти та сім’ї робітників, що гарували на КВЖД.

Переслідувач не відставав.

Ще кілька кроків — і Швед зник у похмурому під’їзді одного з числених будиночків, що тулилися рядком докупи, наче замерзли на холодному протязі.

Одразу за порогом угору, в сутінь підіймалися почовгані дерев’яні сходи, за якими ховався темний закапелок.

Він швидко піднявся по сходах, нахилився, швидко дістав з-під штанини ножа, переклав до кишені. Ступив у закапелок над сходами, намацуючи рукою зброю.

Двері унизу скрипнули.

Марко, затамувавши подих, відрахував ледь чутний, обережний шурхіт черевиків по східцях… Ті напружилися, заскрипіли: друга, п’ята, шоста…

Федюха Кірсанов, харбінський грабіжник, ішов за своєю жертвою слідом, не відстаючи.

Його постать затулила собою навіть вбогу сутінь. Тут не було куди ховатися, отже… його «клієнт» десь тут, у темряві.

Федюха вистрілив навмання.

Куля вп’ялася у трухляву дошку стіни. Шведові здалося на якусь мить, що він відчув, як та куля пролетіла повз вухо.

Ще 6 трохи! Ах ти ж, собако!

Звів револьвер, вистрілив у відповідь.

«Прийомчик шанхайських поліцейських». Одразу насмерть не варто.

Переслідувач вхопився за плече, хрипло скрикнув, лантухом гепнувся на сходи. Втративши рівновагу, скотився униз. Марко вийшов зі свого укриття.

Ступив сходами кілька кроків униз…

Постріл пролунав знову. Кірсанов знову схибив.

Куля вп’ялася у хитке перило.

Швед в один стрибок опинився біля свого переслідувача. Вибив черевиком нагана з ослаблої руки. Перевернув його долілиць. Попляцкав рукою по спині, кишенях, віддутій халяві чобота. Видобув мисливського ножа. Схопив Федюху за барки, повернув до себе.

Той аж завив від болю.

— Кто послал? — прошипів, приставляючи револьвер до чола. — Кто послал?

Кострубата пика засіпалася, скривилася.

— Не убивайте… Все скажу! Ваше благородие, не убивайте!

— КТО?

— Имени не знаю. Воєнная выправка… Фамилия у него такая… такая…

— Какая — такая? Ну?

— Он приказал следить за вами… А фамилия у него… Такая…. музыкальная. Господа танцевать любят, когда на пианино эту музыку играют.

— Шуберт?

— Шуберт!

— Нож твой?

— Мой!

— Врешь, собака. Этот нож целого состояния стоит.

— А-а-а-а-а… не мой… не мой… Шуберта. Он мне дал этот нож. Сказал прирезать вас, если получится… а нет — так пристрелить.

— Что же твой Шуберт такого идиота в убийцы нанял? Долго ты за мной шел?

— От самого «Харбина»… — простогнав той.

Марко втупився у перекривлене від болю лице свого переслідувача.

— Врешь! Я бы тебя заметил. От «Харбина»!

— Не я… Я от ресторации последней.

— А кто? КТО?

— Малец… племянник мой. Он с утра следил за «Харбином»… за долю малую. А когда вы из пельменной вышли… и направились дальше… тогда уж дальше я его сменил, на Китайке.

Марко скреготнув зубами.

Його увесь ранок пасли, а він навіть не помітив того!

— Не убивайте! — повторив поранений.

— Что ж так… Ты меня бы не пожалел.

— По… жале-е-ел!

Федюха зарізко, як для пораненного, сіпнув рукавом і у його пальцях опинилася бритва.

Марко відсахнувся радше підсвідомо. Нагострене лезо майнуло перед очима, черкнувши по щоці.

Кірсанов вишкірив жовті зуби. Видобув із горлянки низький гортанний ґелґіт.

Постріл пролунав у відповідь миттєво.

Федюха зм’як. Повільно сповз по стіні на підлогу з широко розкритими, повними люті очима.

Куля зі Шведового револьвера потрапила Федюсі точно в центр лоба.

— Гарна у вас реакція… — Флемінг розгублено переводив погляд із недбало покинутого на столі арсеналу — нагана, мисливського ножа та бритви — на обличчя Шведа.

У того на щоці, там, де Кірсанов черкнув лезом, запеклася кров.

Марко обережно відкрив пляшечку зі спиртовим розчином, продезінфікував набряклий поріз. Зашипів від болю.

— Ото лежав би я у тій харбінській підворітні з перерізаною від вуха до вуха горлянкою… — з іронією у голосі промовив Швед, витираючи складеним утроє шматком бинту кров на щоці.

— Гадаю, сліду не залишиться… — аж зіщулився Флемінг. — Тільки зачепило… — пробурмотів він обнадійливо, але із таким виразом, наче описане Шведом криваве видиво постало перед