Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3 - Лариса Підгірна
Шуберт замотав головою, закашлявся, лигнувши горілку не у те горло.
— Про що ви? Які товариші?
— Ну… як — які? Із Монархічної ради… Які спорядили вас до Харбіна з дуже серйозною і конкретною метою — зібрати диверсійні загони для боротьби із совєтами. Спорядити усім необхідним… Зрештою, впливові російські емігранти, які осіли у Харбіні і на Далекому Сході і готові фінансувати вашу справу…
Костянтин Шуберт втупився у Марка.
— Звідки вам про це відомо?
Швед розсміявся.
— Я журналіст, пам’ятаєте? У мене робота така — знати. Проте я можу замість бесідувати тут із вами — подати інформацію у загальний доступ… Чи продати. Советам, японцям… Зрештою, у редакції «Обзервер» тільки й чекають гарячих новин…
— Які у вас докази, Мак-Міллане? Чи ви гадаєте, я повірю вашій пустопорожній балаканині?
Марко відпив бренді. Подивився на Костянтина Шуберта майже зі співчуттям.
— Костянтине Карловичу, ваші переписи у мене. Писані вашою рукою. З переліком необхідного для диверсійних загонів забезпечення… — відповів Швед. — Як там у вас… дайте, пригадаю… «на загін виділити по два легкі кулемети-метральєзи і до кожного по 500 патронів; чотири автомати Бергмана і до нього по 800 патронів Маузера; два кулемети Льюїса…»
Шуберт затулив обличчя долонею. Промовив майже істерично:
— Замовкніть! Звідки ви їх узяли?
— Пане Шуберт… У вас похмілля? Не будьте дитиною.
— Ви знищили мене, — проказав той із нудьгою у голосі. — Чорти б вас ухопили, Мак-Міллане… Ви знищили мене!
Марко усміхнувся і промовив лагідно, немов перед ним сидів не Шуберт, а мале хлоп’я.
— У жодному разі… Навпаки — я хочу забути дурню, що сталася поміж нами, і дати вам шанс, пане Шуберт, виконати свою справу до кінця. Укріплення совєтів на Далекому Сході і у Харбіні не цікаве нікому. Ні Монархічній раді, ні японцям, ні європейцям… Самі розумієте. Крім того, не забувайте… Ваша родина у Парижі… на пташиних правах… Ви ж не бажаєте своїм рідним зла? Чи, може, маєте ілюзії, що Монархічна рада опікуватиметься родиною зрадника?
Костянтин Шуберт схилив голову на руки, наче то була плаха.
— Кажіть, містере Мак-Міллан… Схоже, у мене немає іншого виходу.
Марко глипнув на Шуберта, який вже і зовсім упав у відчай.
— Не лякайтеся, виходу немає тільки з домовини. Я не видам інформацію про вашу місію. І про ваші слабкості також. Обіцяю. Але натомість…
— Що натомість? — стрепенувся Шуберт.
— Натомість ви маєте зробити для мене дещо.
— Що саме?
— Повна інформація про формування загонів, про їхнє озброєння, операції, що плануються, які території охоплені… УСЕ, що стосується вашої місії…
— Навіщо вам, британському журналісту, ця інформація? — важко промовив Шуберт. — Навіщо? Самі ж кажете — не збираєтеся заважати антибільшовицькому руху…
Марко хитнув головою.
— Костянтине Карловичу… Сьогодні у кожної європейської держави на Далекому Сході є свої інтереси. І тільки розуміючи повну картину, можна ці інтереси якнайкраще відстоювати. Вам справді нічого не загрожуватиме. Навпаки… Я щедро платитиму за вашу інформацію. Гроші ж вас цікавлять? Власні, маю на увазі, а не казенні, за які потім вам треба звітувати перед Монархічною радою?
— Гроші? — Шуберт підняв на Марка погляд загнаного звіра. — Гроші сьогодні цікавлять усіх.
— І ще… — Швед кивнув офіціанту, попросивши аркуш паперу і перо: — Пишіть…
— Що я маю писати?
— Те, що я вам продиктую…
Шуберт скривився, наче від раптового нападу головного болю.
— Ой… тільки не робіть таке пісне обличчя! — розсміявся Марко. — Ваша офіцерська честь після того, як ви найняли для мене убивцю, мусить змиритися з тим, що ви не завжди готові їй слідувати, Костянтине Карловичу. А щоб і зовсім приспати її — ось вам… На перший раз.
Марко дістав із кишені купюри.
— Тут не так багато, зате у фунтах — найнадійнішій європейській валюті, яка мені відома. За кожну цінну інформацію отримуватимете ще… Дивись, і назбираєте собі на світлий день. Зможете поїхати, куди забажаєте.
Шуберт сіпнувся, несміливо простягнув руку, але Марко випередив його, накривши купюри долонею.
— Пишіть, — мовив тихо. — Пишіть. І гроші ваші.
— Писати… що? — знітився той.
— Те, що я продиктую. — відповів Марко. — Пишіть… «Я, Костянтин Шуберт, даю згоду співпрацювати з представником видання „Обзервер“, Алексом Мак-Мілланом…»
Шуберт із готовністю підсунув до себе перо й аркуш паперу.
— Представником «Обзервер» чи резидентом британських спецслужб? — промовив він, дивлячись Маркові просто в очі. — Чи, може, японських? Я мушу це знати бодай для себе!
— Ох, Костянтине Карловичу… — Швед потягнув зі свого келиха бренді. — Перебирати немає часу… І яка вам тепер, зрештою, різниця? — промовив він примирливо. — Як на мене, ви, співпрацюючи зі мною, взагалі нічим не ризикуєте.
— Так-то й нічим? — пробурмотів Шуберт.
— Нічим, — твердо повторив Марко. — Хіба що знову нахляєтеся і втнете якусь дурницю.
«…І своєчасно надавати усю необхідну інформацію стосовно формування і подальших оперативних дій антибільшовицьких диверсійних загонів на території Далекого Сходу і Харбіна зокрема…»
— Написав.
Марко похитав головою.
— Це ще не все. Пишіть далі… «Я, Костянтин Шуберт, отримав… від вищевказаного Алекса Мак-Міллана кошти у сумі… фунтів стерлінгів…»
Шуберт вивів останнє слово. Зітхнув безрадісно, тяжко.
— Ну от, чудово. Тепер вкажіть сьогоднішню дату і поставте свій підпис, — посміхнувся Марко.
За мить аркуш з автографом Шуберта лежав у нього в кишені.
— І що далі?
— Далі? Інформація. Детальна, чітка і точна, — Марко простягнув Шуберту купюри. — Будемо вважати, що це ваш перший гонорар. За перепис, який сьогодні уже у мене.
Шуберт зітхнув уже з полегшенням. Швидким рухом він прибрав гроші зі столу.
Марко кивнув, підвівся.
— Зустрічатимемось тут, у клубі леді Чеддерс, — мовив наостанок. — Ваші відомості подаватимете у письмовому вигляді, з підписом і датою.
— Навіщо? — Шуберт звів на нього змаруджений погляд.
— Ви мене за дурня вважаєте? — гмикнув Швед.
* * *
Сьогодні йому у клубі Сибілли Чеддерс більше робити було нічого. Хіба…
Вийшовши із гральні, він уже збирався перетнути залу для розваг, але майже одразу за дверима стикнувся з нею… Сибіллою Чеддерс.
— Мадам… — він вклонився їй і торкнувся губами руки.
— Охоронець мені повідомив, що ви тут… — вимовила вона якось розгублено замість привітання. Тонкий шар білил, майстерно нанесений на шкіру, приховував її вираз обличчя, як завжди.
— Так, мадам, але уже йду.
— Чому так швидко? —
