Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3 - Лариса Підгірна

— По правді, мене це турбує найменше, — промовив Марко, відкладаючи плящинку. — Потрібен автомобіль, Яне. Хороший, надійний. Де у Харбіні такий можна придбати?

Той знизав плечима.

— Тільки у наших співвітчизників або німців… Підприємства тут же, у Харбіні… далеко ходити не треба.

— Чудово!

Марко повернувся до Флемінга.

— От завтра ви, мій друже, за це і візьметеся. Бо автомобіль потрібен не тільки мені. Він потрібен НАМ.

— Але все ж, Мак-Міллане! — проказав той. — Як Шуберт міг до такого докотитися? Найняти вбивцю! Для чого? Ну, програв у бакара, ну, не вибрала його Сибілла Чеддерс… І що? Через таке убивати? Просто щастя, що ви, Алексе, виявилися спритніші за того злодія.

Флемінг узяв у руки шубертівський мисливський ніж.

— Ще й ножа йому свого дав… Що за ідіот!

Швед стомлено провів рукою по обличчю.

— Не знаю, Яне… Напевне, Шуберт, як і всякий росіянин, любитель нахлятися з горя. А нажлуктившись, вирішив помститися «за поруганную честь». Іншу причину мені важко уявити, — гмикнув він.

— І що ви збираєтеся робити далі? — поцікавився Флемінг уже жвавіше, розглядаючи філігранний держак мисливського ножа з вигравіюваним на ньому диком.

— Зустрітися із Шубертом, — відповів Марко просто. — Він, напевне, уже святкує мою смерть… і якщо мені поталанить, і Шуберт ще не нахлявся до чортиків…

— Алексе… — Флемінг похитав головою. — Це погана ідея. Я… Я змушений застерегти вас…

— Яне… — Марко з посмішкою глянув на співрозмовника. — Зупиніть цю тираду! Автомобіль! Придбайте нам автомобіль. Домовились?

* * *

Тим часом ближче до вечора Бендер відзвітував про те, що виконав розпорядження Марка. До клубу леді Чеддерс були доставлені вишукані романтичні подарунки — квіти, ласощі, парфуми, вино. Усе було прийняте з мовчазним подивуванням її охоронцями.

Тож у клубі Сибілли Чеддерс Марко з’явився близько десятої. Музиканти налаштовували свої інструменти; рипали-скрипали так, наче тут була оркестрова яма віденської опери і вистава от-от розпочнеться…

Завсідники уже обирали собі дівчат і усамітнювалися із ними за столиками і завісами, замовляючи шампанське, наїдки та наркотичні курива.

Сибіллине крісло було порожнім.

Марко розплатився за вхід і, пересікши залу, попрямував до гральні.

Там, як і у всьому закладі, готувалися до веселої ночі.

Круп’є викладали на столи новенькі нерозпечатані колоди карт та необхідні інструменти для ведення карткових ігор, за барною стійкою кельнери перевіряли склянки й келихи, крутили та розглядали на світлі, натираючи до блиску і прозорості.

Швед сам подивувався своїй передбачливості: у кутку, наче у Харбіні не існувало інших закладів чи ресторацій,'одиноко за пляшкою горілки сидів Костянтин Шуберт. Блідий, невиспаний, змаруджений.

Марко підійшов ближче, відсунув ногою стільця.

Офіціант, угледівши гостя, кинувся до Шведа.

— Склянку бренді, друже, і… сигару, — замовив той.

Шуберт підняв на Марка погляд, стрепенувся, немов побачив привида. Його бліде обличчя зблідло ще більше.

— Ц-це ви? В-ви?

— Так, я. Доброго вечора, пане Шуберт, — промовив Марко англійською, приязно посміхаючись. — Вибачте, що отак, без запрошення всідаюся до вас за стіл. По правді сказати, я сподівався вас тут зустріти… а ви… ніби чорта побачили… Що з вами?

Шуберт уп’явся поглядом у поріз на Марковій щоці.

— Нічого… — промовив якимось потойбічним голосом. — Нічого… містере Мак-Міллан. Усе добре.

— А от зі мною, уявіть, сьогодні мало не сталася халепа. Посеред білого дня мене переслідував якийсь харбінський покидьок.

Шуберт глибоко вдихнув.

— Уявіть собі… цей покидьок вистрелив у мене. Мені вдалося його поранити у відповідь, а він зумів черканути лезом бритви… по обличчю, — Марко вказав рукою на свою щоку.

Шуберт мовчав, ніби води в рот набрав. Тільки лупав очима.

— Словом, я був змушений його застрелити, — Швед витягнув з-за пояса кірсанівський наган, а з кишені — бритву і поклав перед Шубертом на стіл. — Але перед смертю… — проказав він.

Офіціант, який у цей час підніс бренді, сигару та усе необхідне на замовлення Марка, застиг як вкопаний.

— Ідіть собі, друже! Усе добре, — звернувся Швед до кельнера. — Так от, пане Шуберт! — продовжив за мить. — Перед смертю мій убивця зізнався, що пішов слідом за мною не задля банального розбою…

Марко неспішно, акуратно зрізав кінчик сигари гільйотинкою і взявся її розкурювати.

— Його, уявіть собі, якийсь росіянин найняв, — Швед видихнув ароматний дим і продовжив, не зводячи погляду зі свого занімілого співрозмовника. — У леді Чеддерс прекрасні сигари, Костянтине Карловичу, правда ж?

— І ви… В-в-ви дізналися, хто той росіянин? — пробелькотів той.

— Так, — Марко звів погляд на свого співрозмовника. — У нього виявилося таке прізвище… музичне, як висловився мій вбивця-невдаха. Шуберт! Зовсім як у вас, мій друже. Наскільки я розумію, інших росіян у Харбіні з таким прізвищем небагато набереться. Ну а Шубертів, які б найняли вбивцю для британського журналіста — і поготів.

— Брехня! — зашипів крізь зуби Костянтин Шуберт. — Брехня! Звідки ви узялися? Чого вам насправді від мене треба, містере Мак-Міллан?

— І я з радістю подумав би, що це брехня… — усміхнувся Марко, розкурюючи сигару далі. — Якби не одна обставина. Ви у Харбіні людина нова, як і я… Звідки ваше прізвище стало відоме харбінській шушарі? До того ж учора ви покидали цей заклад до краю розлючені на мене. Та ще й оце… — Марко сягнув рукою під пальто і витягнув з-за пояса мисливського ножа з різьбленим держаком.

Узявши його за лезо, передав Шуберту.

— Як бачите, ніж роботи дорогої, різьбленим вепром прикрашений… і вашими ініціалами, пане Шуберт. Ось там, нижче… «К.Ш».

— І чого вам треба? — процідив крізь зуби той.

Швед відкинувся на спинку крісла і видихнув хмарку диму. Пильно подивився на свого збентеженого співрозмовника.

— Я нікому не дозволю отак поводитися зі мною, пане Шуберт… Ви — офіцер і мали б розуміти такі елементарні речі.

— Я був п’яний, — проказав той у відчаї. — Я не розумів, що роблю. Учора ви мене довели до сказу. Та ще й принизили, відступившись від своєї нагороди. Підкинули мені її як недоїдки… Я найняв цього харбінського розбишаку у бажанні помститися вам, містере Мак-Міллан. Зробив це, не подумавши. Протверезівши вранці, я зрозумів, що накоїв, але знайти цього Федьку Кірсанова не зміг… Я гадав, ви уже мертвий… Я не міг його знайти…

— Скажіть… — промовив Марко замислено. — А казенні гроші, оті самі, якими вас забезпечує Вища Монархічна рада, ви проциндрюєте у клубі леді Чеддерс теж неусвідомлено?

Шуберт важко хапнув повітря.

— Ви блефуєте, містере Мак-Міллан!

— Костянтине Карловичу… — продовжив Швед. — Буду відвертим. Я міг би, не чекаючи вечора, зруйнувати і вашу кар’єру, і ваше життя… Розумієте? І тут,