Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3 - Лариса Підгірна

— Сьогодні у мене інші плани, леді Чеддерс, — відповів Швед, пильно вдивляючись у її очі — єдине, що жило на цьому дивному обличчі-масці. — Робота…

Вона відступила на крок, майнула охоронцю рукою, щоб той відійшов подалі і знову підійшла до Марка занадто близько.

— Даремно! — проказала вона.

— Я знаю, мадам… — погодився з посмішкою він. — Але справи є справи… І коли вони є, то не до розваг… Сподіваюся, ваші люди передали вам маленький вияв уваги від мене?

Якусь мить вона мовчала, наче зважувала, як зреагувати на ці слова. Жіноче обличчя під білилами наче хотіло вирватися назовні і жити своїм життям, не приховуючи емоції.

— То були ви? Я так і подумала, — промовила вона якомога байдуже.

— Мушу йти, леді Чеддерс.

Її вуста ледь затремтіли, але вона швидко опанувала себе, простягнувши знову руку для поцілунку.

Марко уже на вулиці витер губи рукою, сплюнув. На долоні залишився слід білої крейди.

* * *

Наступного ранку для леді Чеддерс було доставлено найвишуканіший шоколад, який тільки можна було знайти у Харбіні, свіжі лілії та французькі мереживні білі рукавички. В одній із них Сибілла Чеддерс знайшла записку: «Ваші руки занадто прекрасні, щоб їх ховати під білилами. Прийміть цей скромний подарунок, і навзаєм подаруйте мені надію коли-небудь доторкнутися до вашої шкіри поцілунком…»

Натяк був занадто красномовний. Сибілла Чеддерс не втрималася від спокуси, змила білила з пальців і приміряла мереживні рукавички. Вони були бездоганно впору, британець не помилився…

* * *

Так минув місяць. Леді Чеддерс кілька разів на тиждень отримувала квіти та вишукані подарунки, усілякі дрібнички, котрі могли 6 потішити будь-яку жінку, але несподіваний залицяльник не поспішав являтися власною персоною, не просив про зустріч із нею.

Охоронці доповідали: у клубі він бував, приходив не надто пізно, коли її не було у залі, грав із Шубертом, Морландом чи Боліним, іншими завсідниками гральні, часом з японцями чи європейцями партійку-другу, випивав келих бренді, залишаючи кельнеру щедрі чайові, та й ішов собі…

Сибілла могла бачити хіба його спину або те, як він, байдуже минаючи залу розваг, прямує до виходу.

Вона могла 6 підіслати до нього вродливу дівчину, могла б щось вигадати, але не наважувалася.

Дні минали за днями, але у поведінці англійського джентльмена нічого не змінювалося: записки, які не можна назвати любовними, усе ж були складені досконалою мовою, на межі пристрасті та пристойності, але не перетинали ту межу у жоден бік.

Подарунки — геть усі з потаємним змістом, з натяком на інтимність, однак натяк — це ще не прямий текст, бо жодного поруху від їх дарувальника так і не було зроблено.

Сибілла раптом зрозуміла: поки вона сидить у залі розваг чи у кабінеті, дає вказівки охоронцям та прислузі, доводить до ладу фінансові звіти — її думки зайняті тим, аби розгадувати потаємний зміст тих подарунків і записок, вишукувати їх прихований сенс; читати поміж рядків…

Її раптом почала гріти, а потім і хвилювати думка про те, що цей чоловік так само думає про неї, обирає для неї знову якусь милу дрібничку…

Він діє занадто неспішно.

Може, він заінтригований, зачарований? Може, він прагне зустрічі з нею, але не наважується? Що може заважати йому прийти у відповідний час або ж просто попросити зустрічі?

Іноді, правда, замість Алекса Мак-Міллана до клубу приходив його друг, ще один молодий британець, отой, за якого Мак-Міллан так щедро заплатив по усіх рахунках. Флемінг.

Він вів себе розкутіше. Замовляв дівчат, дорогі напої, проте зайвого не балакав, грав обачливо, на невеликі суми. Незмінно програвав і йшов геть.

Сибілла уже кілька разів поривалася добром чи силою затягнути Флемінга до свого кабінету і розпитати усе. Але така поведінка могла зашкодити їй, викликати непотрібні розмови…

Ситуація уже давно не була тією, коли вона могла робити усе, що заманеться, не боячись наслідків.

Її захисник і протектор Семпілл давно відбув до Лондона. Їх тепер пов’язували тільки її листи з інформацією та виручка з клубу, які вона передавала його повіреним, залишаючи собі, як і раніше, тридцять відсотків.

Тож Сибілла продовжувала спостерігати і думати, кусаючи губи, що б усе це могло означати…

За шарами білил, шовку і золототканої парчі все жвавіше пульсувала кров, змушуючи її мимоволі відчувати дивне жіноче збентеження і напругу у думках, у грудях, у всьому тілі.

Наприкінці місяця вона усвідомила: галантні вияви уваги цього англійця подарунками і квітами й одночасно повна знавага до неї у плоті доводять її мало не до сказу.

Він став приходити у її сни, цілувати та пестити, говорив щось швидко і нерозбірливо, торкався, дражнив і зникав, тільки-но вона з готовністю відповідала на ті вияви пристрасті.

І Сибілла прокидалася, спітніла і задихана, жадібно ловлячи повітря ротом, а шкірою — уже невловиму насолоду його доторків.

Вона раптом зрозуміла, що бажає його. Бодай на одну ніч. Бодай на годину. Що більше не має сили чекати, тішити себе думкою про миттєву зустріч у залі розваг, що тільки-но він прийде, вона вийде до нього. І сама, сама попросить про ніч кохання…

Потім за справами борделю вона трохи заспокоювалася, забувала і знову поверталася у свою солодку муку, споглядаючи довгими годинами, як за тремтливими завісами без докору сумління, без будь-яких застережень кохаються із її дівчатами усі ці чоловіки.

Мріяла, що ось зараз відчиняться двері і він увійде, і буде сьогодні із нею… Бо ж навіщо тоді оті тендітні троянди? І шоколадні трюфелі? І парфуми? І делікатне мереживо? І спокусливі рядки записок?

О, вона знала усі ті написані слова напам’ять! Вони самі відкладалися у її голові, спонукаючи до роздумів, до порівняння, до висновків.

Маленький телеграф її мозку працював без відпочинку, вистукуючи у скронях свою нескінченну стрічку…

Боляче народжувалося розуміння: о, Вільям Семпілл НІКОЛИ не був із нею…. ТАКИМ!

І ось знову англієць! Такий галантний, такий недоступний!

Зовсім не схожий на усіх цих особин чоловічої статі, які приходять, приїздять звідусіль до її клубу, щоб задовольнити свою плоть.

О, цей Мак-Міллан стане її особистою помстою Семпіллу, хоч яку гру він із нею веде…

Бо як інакше назвати таку поведінку, як не грою? Він грається з нею, викликає бажання, змушує думати про себе, змушує чекати, мріяти!

А сам усе не йде, не йде…

Якось удавано байдуже поцікавилася у Флемінга, де його друг. Той розсміявся, на ходу знімаючи білий шовковий