Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3 - Лариса Підгірна

— Ну… до Ліліт їй далеко, мій друже. І взагалі, уся ця гра, що далі, то більше мене обтяжує, — відповів Марко замислено.

— Не високої ж ви думки про зваби леді Чеддерс. Тоді не знаю, що вам і порадити, Алексе… — стенув плечима Флемінг. — Як на мене, немає надійнішого способу підібратися до неї ближче, ніж вдати із себе поведеного на її звабу. Ви нещодавно зволили згадати про князівну Тараканову… Я не міг не зацікавитись цією історією. І скажу вам — ви на правильному шляху, Мак-Міллане. Хоч я би так із нею не панькався, — додав Ян за мить.

— Це якщо покласти за мету завалити усю справу, — зрезюмував Марко. — Сибілла Чеддерс не дурепа, і повірити у те, що отак просто квітами і натяками на почуття можна її збити із пантелику…

— А раптом вам вдалося зачепити слабинки її душі? — гмикнув Флемінг. — Ви іноземець, самодостатній, привабливий чоловік, який відмовляється від ночі із тією, про яку марить добра половина чоловіків Харбіна… Ви, зрештою, ставитеся до неї як до леді… Цілий місяць водите її за ніс, натякаючи на близькість…. Якої реакції ви ще очікували, мій друже? Може, таке взагалі уперше в її житті? Може, усе, чого їй не вистачає у цьому, оббитому золотою парчею бедламі, — це людські стосунки?

Марко мовчав.

Погляд Флемінга впав на поверхню столу. З-під складеної газети виглядало щось дивовижно гарне, шовкове, лимонного кольору…

— Що це? — Ян зацікавлено прицмокнув язиком.

То було нещодавно куплене Марком у вуличного торгівця японське віяло.

— Для Елізабет? — поцікавився Флемінг обережно.

Швед мовчки відсунув шухляду і простягнув руку за віялом, щоб вкинути його у нутро письмового столу.

— Зачекайте-зачекайте! — Ян хитро глипнув на Марка. — А там, де ви купили цю штучку, вам розповіли, що віяло не таке просте, як видається зовні?

— Друже, — проказав Швед, — то сталося у ту мить, коли мене переслідував Кірсанов… Я придбав це віяло майже на бігу. Тому навіть якщо продавець і хотів би мені щось іще сказати, то просто не встиг.

— Знаменито! Та ви просто шаленець! Думати про подарунок для дружини в той момент, коли за тобою женеться вбивця! — Флемінг знову хитро посміхнувся. Крутнув кістяний різьблений держачок віяла і легенько потягнув на себе… Той раптом піддався, наче так і треба було.

— Ось, маєте! — Ян обережно продемонстрував Маркові те, що ховалося усередині віяла — довгий тонкий стилет, добре загострений, справжню потаємну зброю.

— Ого! — Марко здивовано похитав головою. — Нічого собі… Ніколи б не подумав, що ця дамська іграшка може виявитися настільки серйозною!

Він узяв із рук Флемінга стилет і доторкнувся пальцем до його леза.

— Тепер тричі подумайте, чи варто це віяло дарувати Елізабет! — розсміявся Флемінг. — Таке тут звична справа. Туристи полюбляють усілякі східні цяцьки із секретами. От продавці і задовольняють попит клієнтів. Сам би нізащо не здогадався, якби не побачив, як вуличний продавець демонстрував секрет подібного віяла якійсь дамі… Уявляєте, що може бути в арсеналі самої леді Чеддерс?

— Ну, добре… — Марко зітхнув, підвівся і глипнув на Флемінга. — Майже обідня пора… Куди ви зараз, Яне?

— Маю кілька зустрічей, далі до британської амбасади на бренді. А потім — і за це я свою роботу обожнюю — до клубу леді Чеддерс…

— Прекрасно, — Марко хитнув головою. — Перекажете їй, Сибіллі, що містер Мак-Міллан, мовляв, дуже зайнятий, але з усього видать — теж прагне побачення. І тільки-но його відпустять справи… Тут не забудьте зробити ефектну паузу і не кажіть більше нічого.

— Більше нічого?

— Більше нічого.

— Та ну! — пхикнув Ян у кулак. — Не вдавайте святенника, Алексе! Пливіть за течією, і все піде як по маслу, — гукнув він услід Шведові. — Я ж обіцяв вам — Елізабет ні про що не довідається, що б не трапилося!

Насуплений і майже роздратований Марко подав Флемінгу капелюха.

— Вишнуровуйтеся, Яне. Маєте купу справ. Мені теж треба помізкувати.

* * *

У клубі Сибілли Чеддерс він несподівано з’явився наступного ранку.

Особистий охоронець леді Чеддерс зустрів його при дверях, але, упізнавши, провів без зайвих запитань, так, наче давно був поінформований: цього потрібно пропускати, не питаючи про мету візиту чи, можливо, наявну зброю.

У залі для розваг, як і кожного ранку, усе ще панував гармидер. Обслуга після нічної гулянки саме прибирала, підмітала, витирала, підбирала з килимів шкуринки апельсинів та уламки скла, корки від шампанського, міняла шовкові простирадла на ложах за завісами, викладала на таці фрукти та свіжі квіти у вази.

Покої Сибілли Чеддерс знаходилися у глибині будинку. Марко ніколи б не подумав, що тут є ще стільки простору. Звивисті коридори, численні двері… Тут можна було заблукати так само просто, як у бамбуковому лісі-самосіві. Згинути без сліду, і ніхто ніколи не довідався б, куди ти подівся.

Нарешті мовчазний охоронець вивів Шведа до просторої галереї, оббитої китайським шовком та вмебльованої дорогими європейськими меблями. З однієї з кімнат, що знаходилася у кінці того шаленого простору, долинала бравурна, проте вельми майстерно виконувана мелодія.

Хтось грав на фортеп’яно. Енергійно і навіть збуджено. Збудження передавалося і на інструмент, бо мелодія шаленіла з кожною миттю…

Охоронець зробив знак, аби зупинитися і зачекати. Уже за хвилину він з’явився у коридорі і жестом запросив Шведа увійти.

Марко ступив уперед і нарешті побачив зі спини її, Сибіллу Чеддерс.

Вона була зовсім не такою, якою довелося побачити її вперше, у залі для розваг: темне волосся прибране у просту зачіску, рухливий стан затягнутий у жіночну вишукану сукню.

Тонкі пальці ледь виглядали з-під довгих, розшитих дрібними перлами манжетів, однак це не заважало їм віртуозно бігати клавішами фортепіано. Коли Сибілла повернулася до нього, Марко застиг.

Вона була без того жахливого білила, без крейдяної маски, що завжди приховувала її риси, досить витончені і звабливі.

Мелодія стихла.

— Ти… — видихнула вона. — Ти прийшов… — Жінка намагалася стримувати хвилювання, яке голос і погляд зраджували її. Темні, ледь розкосі вологі очі стривожено дивилися з-під густих вій.

— Так, — просто відказав Марко. — Прийшов. Щоб витягнути тебе із цього бедламу на свіже повітря, на вулицю, там, де життя…

— Ти вперше бачиш мене такою? — Вона підійшла ближче, майже торкнулася його руки.

— Навіщо тобі це? — Швед провів пальцями по її обличчю. — Навіщо приховуєш обличчя?

— Це… частина мене. Частина моєї легенди, — відповіла Сибілла Чеддерс.

— Нехай. Але не сьогодні. Ми можемо поїхати кудись звідси, пообідати… Ніхто не упізнає тебе без цієї маски.

Сибілла нервово ковтнула повітря.

— Ти справді цього хочеш?

— Так… Не можна увесь час сидіти за шовковими фіранками