Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3 - Лариса Підгірна
— Ні. Не було, — Марко похитав головою. — Однак ми пообідали з нею у «Зозулі». І мені вдалося… підняти їй настрій. Назовімо це так.
— Ви обідали із Сибіллою за межами клубу? Як це можливо? — перепитав ще більше здивований Флемінг. — Вона майже ніколи не покидає його стіни.
— Приїхав. Запросив. Поїхали. Тільки й усього, — гмикнув Марко.
— Та ви, друже, наче Юлій Цезар…
— Нічого видатного у тому не було. Наша Мата Харі добре сидить на кокаїні. Ще кілька понюшок, і вона з чортом лисим поїхала б куди завгодно…
— Ну, ну… Не применшуйте своїх заслуг, Алексе. Ви ж знаєте, вона до вас не байдужа… Ви цілий місяць підігрівали у ній ті бажання і нарешті зволили прийти. І вона була без… — Флемінг обвів пальцем своє обличчя: — Без тієї страхоти?
Марко стомлено потер чоло руками.
— Так… без тих білил. Вельми вродлива жінка, я вам скажу. Її важко було упізнати.
— Коли Сибілла вродлива, чому ж у вашому голосі жодного ентузіазму? Що ви їй сказали? Що пообіцяли?
— Дружбу, — зітхнув Марко. — Дружбу, допомогу і захист — усе, що міг би пообіцяти леді вихований джентльмен.
Флемінг розреготався.
— Ви пообіцяли господині борделю дружбу, допомогу і захист? Оце так!
— Ну… — розвів руками Швед. — Я подумав, що це єдине, чого їй насправді не вистачає. Чим іще я міг здивувати власницю борделю? Прості людські цінності завжди у ціні — ви самі казали.
— Тобто ви зіграли роль стриманого, розважливого джентльмена, який зв’язок духовний поставив вище за тілесний, — зрезюмував Флемінг. — Як насправді просто і геніально!
— Щось таке… — хитнув головою Марко.
— І як відреагувала леді Чеддерс?
— Була здивована. Може, навіть шокована. Спочатку вирішила, що я — дурень. Потім — що імпотент. Насамкінець завершила усе пристрасним поцілунком.
— Шкода… Шкода, що я того не чув і не бачив… — сміявся далі Флемінг. — Якби знав, придбав би квитки у перший ряд, аби нічого не пропустити… — Флемінг витер сльози, що виступили від реготу. — Господи, Алексе… Я давно так не сміявся. І що ви збирається робити далі?
— Що… — Швед подав йому списаний аркуш, котрий увесь цей час тримав у руках. — Донесення для контори, — пояснив він. — Що збираюсь робити… Грати цю ідіотську партію далі. Тепер можна потроху втягувати її у гру, поступово, обережно, вивідуючи усе, що їй відомо про Семпілла. Якщо пощастить…
— Гадаєте, вона нічого не запідозрить? Ви будете манити її, наче мишу сиром?
— Так.
— Але ж рано чи пізно… Алексе… Ви не зможете вічно уникати близькості з нею! — усе ще сміючись, проказав Флемінг. — Ви не можете дражнити її до безкінечності!
— Що поробиш… Я старомодний англійський джентльмен, який занадто любить свою роботу. Я не хочу завдати леді Чеддерс найменшої образи… Не хочу завдати шкоди її репутації.
Флемінг знову зареготав.
— Так і мало б бути, якби леді Чеддерс не була господинею борделю… Яка репутація може бути у дорогої шльондри? Алексе, мені здається, ви постійно забуваєте про цю дрібничку!
Марко схрестив на грудях руки і подивився на Флемінга, як на немудрого.
— Яне, це для вас вона — власниця борделю, дорога шльондра і що там ще. А для закоханого у неї британського журналіста Алекса Мак-Міллана вона, екзотична Сибілла Чеддерс, прекрасна леді, жертва, нещасна жінка, яку непереборні життєві обставини примусили взяти на себе ганебну роль.
Ян згідно похитав головою.
— Розумію… Ідете від протилежного. Що ж… можливо, у цьому і є сенс. Прості людські цінності завжди у ціні, як ви кажете. І що ж ви збираєтеся робити далі? — знову поцікавився він.
Марко налив собі й Флемінгу бренді.
— Буду її уважно слухати. Усе, що вона розповідає. Витирати їй сльози і підносити срібну ложечку з кокаїном до ніздрі…
— Ви гадаєте, таку, як Сибілла, так просто змусити говорити про себе? — гмикнув Флемінг.
— Друже мій… — Марко відпив пекучої рідини. — Хай як цинічно це прозвучить, говорити готові геть усі… А особливо жінка, яка потрапила у халепу і давно втратила надію вибратися з неї. Біда у тому, що слухати зазвичай таку жінку нікому. Якщо усе складеться, ми отримаємо усю необхідну інформацію, а сама Сибілла Чеддерс як свідок обвинувачення постане на суді Вільяма Семпілла у Лондоні.
— Браво! — Флемінг заплескав у долоні. — Мені б вашу упевненість, Мак-Міллане. Дай Бог, аби так і сталося. Та все ж мене цікавить просте питання… Ви не бажаєте близькості з нею… Я розумію ваші причини, хоч для нашого роду занять вони не мали б стати на заваді…
Марко хруснув пальцями.
— Хай вас це не турбує, мій друже.
* * *
Наступного ранку залишений на конторці адміністратора готелю умовний знак — пакунок із російськомовним путівником по Харбіна для Алекса Мак-Міллана — означав тільки одне: Бендеру треба з Марком терміново побачитися.
Це означало важливі новини, на які необхідно оперативно відреагувати, тож Швед, давно готовий до виходу, одразу рушив на зустріч зі своїм інформатором.
Пельменна «Донг-Фанг» знаходилася далеченько, але попередня автопрогулянка була вкрай необхідна.
Опинившись у вирі харбінських подій та ведучи світський, достатньо респектний спосіб життя, Швед розумів — приїжджій людині такого ґатунку не втрапити у поле зору совєцької спецслужби було просто неможливо.
Легенда британського журналіста, звісно, гарне прикриття, тож для її правдоподібності Шведові доводилося мало не щодня власною персоною бувати на телеграфі та відправляти на попередньо умовлену лондонську адресу «термінові» повідомлення й матеріали начебто для наступного номера «Обзервер».
Отож і сьогодні, побувавши на телеграфі та відправивши «на редакцію» традиційне послання, Швед якийсь час ще кружляв містом, зупиняючись то біля книжкових крамничок, то біля театральних тумб.
Зрештою його новенький «Форд» зупинився на паралельній до пельменної «Донг-Фанг» вулиці. Тут Марко знову пройшовся пішки і нарешті опинився за столом перед геть змарудженим Бендером, що уже двічі встиг поснідати.
Замовивши традиційні китайські пельмені, саке та зелений чай, Швед запитально поглянув на старого авантюриста.
— Значит, вчера я снова околачивался возле почтамта, — тихо, без передмов почав він. — Там много приезжих: кто за своей корреспонденцией приходит, кто, наоборот, отправляет письма и телеграммы… Думаю, дай попробую со своими путеводителями, заодно и послушаю, о чем народ судачит… И вот, подъезжает, значит, почтовая
