Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3 - Лариса Підгірна
Сибілла ледве вдихнула повітря, закашлялася. Воскресенська трохи послабила хватку і знову тицьнула газетною сторінкою Сибіллі в обличчя.
То був щоденний ранковий випуск «Норд Чайна Дейлі Ньюз». «Маньчжурія у червоних пазурах»… — прочитала Сибілла промовистий заголовок.
— Зоя… Зоя… — намагаючись вивільнитися з рук Воскресенської, благального промовила Сибілла. — Не понимаю, при чем здесь я? Откуда мне было знать, что произойдет в генконсульстве? Откуда мне было знать об этой газете?!
Воскресенська штовхнула Сибіллу на стілець. Та, боляче вдарившись об його ніжку, скрикнула, але слухняно сіла.
— Я тебе объясню, если ты делаешь вид, что не понимаешь, в чем дело. Эта английская газетенка, — Воскресенська знову затрясла газетою перед обличчям Сибілли, — эта английская газетенка вышла именно в тот момент, когда на территорию советского генконсульства ворвалась китайская полиция. Арестовали много наших товарищей! Изъяли много важных документов, листовки, печати… Улик достаточно, чтобы предъявить советскому правительству ультиматум и начать военные действия! Благо, что все ценности удалось вывезти раньше… Автор этой статейки — аноним, — гмикнула Воскресенська. — Но мы прекрасно осведомлены, с кем ты проводишь время. Этот британский журналист…
Алекс Мак-Миллан! Наши видели тебя с ним накануне произошедшего, ты выезжала отсюда в его автомобиле! Не много ли совпадений? Ты сливаешь ему информацию, которую должна поставлять нам? Ты решила завалить всю нашу работу? Говори-и-и! Откуда у этого британского щегла изображения наших листовок? Откуда у него столько информации?
Сибілла якийсь час сиділа тихо, не ворушилася, очікуючи, коли перша хвиля гніву Воскресенської спаде. Вона знала: у неї є шанс вижити, поки вона тут, на своїй території. Немає сумніву, що Зоя прийшла сюди не одна. Саму її бодігарти просто не впустили б до клубу. Безперечно, вона приїхала зі своїми мордоворотами, з контори совєцького нафтового синдикату, який лише слугував прикриттям для резидентури ОДПУ в Харбіні. Якщо Воскресенська поволоче її на одну з конспіративних квартир ОДПУ, назад вона, Сибілла, навряд чи повернеться живою…
— Зоя, Зоя… Не надо обвинять меня в том, о чем я понятия не имею… — з благанням у голосі проказала вона. — В клуб приходит много мужчин, Мак-Миллан один из них… Клянусь тебе! Он пригласил меня пообедать! Только и всего… Я согласилась, так как месяцами не покидала стен этого клуба… Я просто позволила себе расслабиться… Я… Ничего не завалила, я ему ничего не говорила! Клянусь тебе! Клянусь, Зоечка!
Ці жалібні благання лише ще більше розлютили Воскресенську.
— Ты врешь! Ты все врешь! Ты забыла, кем была и откуда я тебя вытащила? Ты забыла, что всем, что у тебя есть сейчас, ты обязана не своему британскому хахалю, которому ты сегодня и даром не нужна, а исключительно мне и товарищам?! — вигукнула вона. — Твоя жалкая жизнь — вот она где у нас! — Воскресенська підняла стиснутий кулак до Сибіллиного носа.
Ручка у неї була маленька, як і зріст, пальчики — без манікюру, з обгризеними нігтями… Хоч як пристойно одягни цю чекістку, її пролетарське походження приховати було складно.
Сибілла відчула, як сміх підступає їй до горла. Ці обгризені нігті! Цей розлючений вираз обличчя агентки ОДПУ! Тільки б не розсміятися! Тільки б не розсміятися!..
Раптом лють Воскресенської затихла так само раптово, як і спалахнула.
— Вот что, — проказала вона тихо, змовницьки, наче до давньої подруги. — Ты пригласишь его к себе! Сюда!
— Кого? — перепитала Сибілла. — Мак-Миллана? — Вона гортанно розсміялася і захитала головою: — Он не придет! Он уже несколько недель не показывается в клубе!
— Значит, ты будешь более настойчива, более убедительна! — повторила Воскресенська. — Ты сделаешь все от тебя зависящее. Не мне же тебя учить… И он придет! Иначе… За твою жалкую жизнь никто не даст и ломаного гроша!
Сибілла нервово ковтнула повітря.
— Зоя, почему ты мне все время угрожаешь? Почему запугиваешь меня все время? Мы же… мы же на одной стороне! Мы занимаемся одним и тем же делом! Мы…
— Не сме-е-е-ей!!! — гукнула Воскресенська. — Не смей, позорная шлюха, сравнивать меня с собой! И умничать не смей! Мы с тобой не одного поля ягоды! Либо завтра вечером, около полуночи здесь будет твой британский журналист, либо твой посиневший труп утром выловят из Сунгари…
Сибілла стулила повіки, ніби відгородилася від розлюченої мегери Воскресенської, і глибоко вдихнула повітря.
Ці погрози вона чула вже не вперше. Тож і реагувати на них треба спокійно. То у неї метода така — залякати, загорланити вуха і мозок. Чого іще могла навчитися Зоя Воскресенська, з чотирнадцяти років працюючи у ВНК? Та й зараз ще зовсім молода, але люті й ненависті їй не позичати! Чого можна чекати від Зої, з молодих нігтів вихованої на подібних ідеалах?
— Вот что еще… — озвалася Воскресенська знову. — Пока я тут с тобой беседую, товарищи разгружают ящики…
— Какие еще ящики? — здивовано поцікавилася Сибілла. — Зоя… Мы так не договаривались… Это…
— А мы с тобой вообще ни о чем не договаривались, — відрізала та. — В генконсульстве такое хранить тепер небезопасно, в конторе синдиката — тоже… Кто знает, чем эта заваруха завтра для нас обернется. А подвал твоего борделя очень даже подойдет!
Сибілла закліпала очима.
— Хоть скажи мне, что в этих ящиках? — благально промовила вона. — Если вдруг китайская полиция нагрянет — я должна знать, из-за чего рискую…
— Если китайская полиция нагрянет, — Воскресенська поблажливо усміхнулася, погладила Сибіллу по мокрому волоссю, — мы тебя знать не знаем. Ты же у нас кто? Англичанка! Так ведь, леди Чеддерс? Не переживай, пока твой клуб связан с именем твоего английского лорда, никто тебя в Харбине не тронет. Кроме нас, разумеется. Знать, что в ящиках, тебе не обязательно. Да и вообще лучше не знать. Собирались на днях все это добро отправить в Москву, не успели. Ничего, в ближайшее время товарищи найдут способ вывезти все это отсюда. Так что сиди и помалкивай…
Сибілла мовчки кивнула.
Усе, що вона могла демонструвати у присутності Зої — це німий послух.
А Воскресенська підійшла до вікна, відсунула важку портьєру, глипнула крізь скло у внутрішній двір будівлі.
За вікном уже розвиднілося.
— Пора! — мовила вона. Обернулася, глипнула ще раз на Сибіллу Чеддерс своїм гострим, як бритва, поглядом. — Ну, будь умницей.
Сибілла знову мовчки, покірно хитнула головою.
Воскресенська попрямувала до дверей. За якусь мить стукіт її підборів віддалився і стих, а Сибілла усе ще сиділа у ванній кімнаті на стільці, намагаючись зібрати докупи розгублені думки…
Отже… Зоя бажає, щоб вона заманила у пастку Алекса Мак-Міллана! Алекса, її останню і єдину надію вирватися з цього пекла! Що