Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3 - Лариса Підгірна

Дивна розмова цілком зачарувала її. Сибілла, наче загіпнотизований кролик в очі удава, дивилася на Марка.

Він не міг не помітити її розширені зіниці і порожевілі ніздрі.

Мимоволі ковзнув поглядом по кімнаті у пошуках підтвердження свого здогаду.

Підтвердження лежало тут же, на поверхні фортеп’яно — маленька срібна скринька з прикріпленою до неї тонким ланцюжком мініатюрною срібною ложечкою.

— Збирайся, — проказав він тихо. — Кокаїн тебе не врятує від внутрішніх демонів… Тільки занапастить. Покатаємось містом. Поїдемо кудись, розвіємось…

Вона нервово сплела свої пальці з його.

— Я чекала тебе. Цілий місяць. З першої миті, як ти увійшов сюди. Чекала щодня… Твої подарунки давали надію, а байдужість вбивала. І ось ти тут! І усе так просто… «Поїхали, розвіємось…»

— А як ти хотіла? — Марко вивільнив пальці і, стиснувши долонями її плечі, нахилився до неї.

Відчув — взята ним тональність правильна.

Прошепотів їй кудись між вухом і шиєю:

— Поїхали, поїхали швидше з цього лайна!

— Зачекай кілька хвилин!

Вона більше не сперечалася. Вибралася з його обіймів, зникла за дверима суміжної кімнати. І вже зовсім скоро з’явилася готова, у капелюшку з дрібною вуаллю і накидці.

Ніхто у ній не упізнав би тепер господиню борделю, Сибіллу Чеддерс, так респектно і вишукано вона виглядала, подавши Маркові руку, затягнуту у подаровані ним мереживні рукавички.

Коли опинилися на вулиці, Сибілла глибоко вдихнула свіже прохолодне повітря і повернулася до Марка.

— Я ніколи отак не виходила звідси… — проказала вона. — Відколи опинилася у Харбіні, — додала за мить.

Швед навіть бровою не повів. Відчинив перед нею дверцята придбаного Флемінгом «Форда».

Двигун загарчав і авто рушило залитими сонцем вулицями.

Якийсь час Сибілла споглядала усе широко відкритими очима, наче бачила довколишній світ уперше і усе тут, у звичайному вимірі життя, було для неї в новинку.

— Куди ми їдемо? — поцікавилася вона нарешті.

— Куди-небудь, подалі від того кубла, — відповів Марко, беручи її холодну навіть крізь мереживо руку у свою.

— Тобі ж там наче подобалося? — з тремтінням у голосі проказала Сибілла. — Хіба мій клуб — не те, чого прагнуть усі чоловіки? Розваги, жіночі тіла, випивка…

Швед не відводив погляду від дороги.

— Мені подобаєшся ти, а не твоя божевільня, — відповів просто.

Потім вони мовчки обідали в тихому ресторанчику. Марко ні про що не питав, а вона нічого не казала.

Це незвичне мовчання діяло на Сибіллу заспокійливо, однак безмежно дивувало.

Вона відставила келих із вином убік і нарешті звела погляд на Марка.

— Алексе, чому ти постійно мовчиш? — запитала нарешті. — Невже у тебе немає жодного слова для мене? Жодного запитання?

Марко стенув плечима, усміхнувся якось невизначено.

— Я бачив достатньо, щоб зрозуміти, як тобі несолодко ведеться у Харбіні. Про що ж іще запитувати? Не знаю, хто і за що примусив тебе до цього, бо… мені здається… жодна жінка на таке з добра не погодиться.

Сибілла зітхнула.

— Ти правий… Усе має свою ціну і вартість.

— Ти — єдина вартісна у тому бедламі, — відповів Швед, беручи жінку за руку. — Я не маю, про що у тебе питати, бо й так побачив доволі. Й увесь цей час… я вичікував, я усе хотів зрозуміти, чи не погіршу твого становища… Ми ж не у дивокраї живемо, — сумно усміхнувся він. — Ти — особлива жінка, Сибілло. Дуже сильна, коли погодилася на таку невдячну роль. Я… від початку був зачарований тобою. Але розважив, що навряд чи здивую тебе виявом почуттів…

— Це так… — злегка хитнула головою вона. — Залицяльників у мене хоч відбавляй.

— От і я… — продовжив Марко, — подумав, що, мабуть, найслушніше буде запропонувати тобі свою дружбу… Те, що тобі направду потрібне сьогодні.

— Дружбу? — перепитала вона.

— Так… І допомогу, якщо тобі вона знадобиться. І навіть захист.

Її очі здивовано розширилися.

— Уперше бачу чоловіка, який замість ліжка пропонує мені свою дружбу. І допомогу, — додала за мить. — І захист…

— А що таке є ліжко? Сама знаєш… — розвів руками Марко. — Я не вдаю із себе Ланселота, але і слів на вітер не кидаю…

Її вуста розтягнула посмішка.

— Алексе… Ти нормальний? — запитала вона прямо. — Ти говориш дивовижні речі… Як таке можливо? Тебе не цікавить переспати зі мною, тебе цікавить, як мені допомогти? Слухай… — насмішкувато, та все ж обережно промовила Сибілла. — А у тебе… все гаразд? Із жінками? Я бачила таке… Тому й запитую.

— Так… — Марко підвівся, подаючи їй руку. Вираз його обличчя враз став холодним і непробивним. М’якість погляду зникла. Блакитні очі набули майже сталевого відтінку. — Наша розмова зайшла у нікуди. Ходімо… Я відвезу тебе назад, додому.

Вона стрепенулася, вхопила його руку.

— О, ні, ні, я не… я не хотіла тебе образити. Ти просто говориш дивовижні речі, Алексе… Мені ще не доводилося чути подібне!

Швед вивільнив руку, махнув до офіціанта, мовчки розрахувався.

— Куди котиться світ! — проказав уже в салоні автомобіля. — Сибілло… Я усього лиш хотів сказати, що можу допомогти тобі, бо відчуваю, що ти мені не байдужа. А ти…

Вона не дала йому доказати, бо вп’ялася поцілунком у губи.

— А ти — мені… — прошепотіла здушено. — Просто я давно розучилася довіряти людям, Алексе!

* * *

Флемінг примчав до «Харбіну» увечері, наче кінь у милі. Марко ледь завершив складати донесення, коли той постукав у двері.

— Це я, Мак-Міллане! — почулося приглушено з-за дверей. Увійшовши, Ян насамперед налив собі бренді і хильнув, наче то була склянка простої води.

— Ви занадто збуджені, мій друже! Що сталося? — поцікавився Марко, споглядаючи, як Флемінг безцеремонно розвалився у фотелі навпроти нього.

— Яз клубу, — проказав Ян. — 3 клубу леді Чеддерс!

— І?.. — усміхнувся Марко.

— По-перше, я виграв… Виграв! Уявіть собі… Не так багато, але все ж… — як завжди захоплено виголосив Флемінг.

— Я 6 не приписував це щасливому збігу обставин, — промовив Марко, складаючи тим часом аркуш удвоє. — Можливо, леді Чеддерс спеціально посадила за ваш стіл котрогось зі своїх штатних добродіїв і він нескладними маніпуляціями допоміг вам здобути омріяний виграш.

— Тобто? — вдавано обурено промовив Флемінг. — Ви хочете сказати, що мені підіграли? Що леді Чеддерс спеціально за для мене підсадила за стіл клубного шулера і той усе підлаштував? З якого це дива?

Ян примружив очі і подивився на Марка.

— Можливо, сьогодні їй хотілося зробити вам приємне… — розсміявся Марко.

— З якого це дива?.. — перепитав Флемінг, та раптом замовк, подивився на Шведа з хитрою посмішкою. — Ви хочете сказати…