Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3 - Лариса Підгірна

— Маємо набратися терпцю, люба моя Сибілло! — Швед злегка відсторонив її. — Маємо потерпіти! Я справді був заклопотаний… Адже ти розумієш, я сюди не на курорт приїхав. Харбін — як порохова бочка! Я не міг відволікатися ні на що, бо ті матеріали, які я подаю до Лондона, мають бути на вищому рівні. Але… Але я радий, що ти зараз тут! Що ти прийшла… і нарешті поміж нами немає жодних непорозумінь.

— Я маю ще дещо тобі сказати, Алексе… — нарешті вимовила Сибілла, видихнувши і трохи прийшовши до тями. — Будь обережним! Є люди, які хочуть заподіяти тобі лихо. Вони підозрюють тебе у тому, що ти дізнався про справи у совєцькому генконсульстві і навів туди китайську поліцію…

Марко розсміявся.

— Яка дурниця, люба! Звідки мені про таке знати? Я не цікавлюся совєтами та їхнім нікчемним харбінським консульством. У мене є достатньо цікавіших та важливіших тем…

— Але у одній із британських газет анонімно вийшла стаття і у її авторстві ці люди підозрюють тебе, Алексе!

Марко уважно подивився Сибіллі в очі.

— Що то за люди такі? Звідки ти все це знаєш і чому розповідаєш мені про це?

Вона похитала головою.

— Ти забуваєш, хто я і які люди бувають у моєму клубі… Це все дівчата розповіли… Вони завжди доповідають мені про усе, що почують, — почала Сибілла. — Учора вони обслуговували якихось росіян із радянського нафтового синдикату…

Сибілла відвела погляд, та Швед узяв її обличчя в долоні і повернув до себе.

— Сибілло, люба, не тривожся за мене будь-ласка, — сказав у відповідь якомога лагідніше. — Я спроможний дати собі раду. Не забивай свою прекрасну голівку дурницями! Ну?

Вона відійшла на півкроку, щоб за мить знову пригорнутися до нього.

— Алексе… Я кажу правду. У Харбіні повно радянських шпигунів… Ти міг комусь перейти дорогу. Будь обережним!

— Буду. Обіцяю. Тільки от зараз… Сибілло, зараз, на жаль, я мушу попрощатися з тобою! Маю кілька важливих зустрічей вранці.

— Ти не розумієш! — промовила вона у відчаї. — Ти не розумієш, не усвідомлюєш небезпеки, яка тобі загрожує!

— Усвідомлюю! — Марко погладив її по волоссю. — Але маю важливіші справи, ніж сидіти у номері готелю і перейматися власного безпекою.

— А для мене важливе тільки те, що я зараз тут, із тобою… — прошепотіла вона.

— Я знаю… — ласкаво промовив він. — Я прийду до тебе. Увечері.

— Алексе… — в її очах блищали сльози. Вона зібралася з думками і промовила: — Не приходь! Якщо тобі дороге твоє життя… Не приходь! — скрикнула вона. — Я боюся, що вони заподіють тобі шкоду… Вони говорили про тебе. Вони можуть вбити тебе… Краще я… Краще я прийду до тебе… Сама.

Швед тихо розсміявся.

— Сибілло… Я увечері буду у тебе. Не говори дурниць, ніхто мені нічого…

— Я знаю точно… Я знаю цих людей, — гаряче зашепотіла вона. — Ці люди вдають із себе працівників совєцького нафтового синдикату… Але насправді…

— Що насправді? — перепитав Марко.

— Насправді вони… То радянські шпигуни. То все чекісти! Алексе… Я… я прийшла не тільки для того, аби побачити тебе. Але й щоби попередити тебе. Вір мені! — по її блідому обличчю покотилися сльози. — Чуєш, вір!

— Сибілло… що з тобою? — насторожено перепитав він. — Ти мені щось не договорюєш? Якісь натяки, плітки твоїх дівчат із клубу… Може, краще розповіси усе, як є?

Вона мовчала, знічено прихилившись до його плеча.

— Сибілло…

— Усе, що я скажу, буде проти мене… — мовила вона. — Та нехай… Я усе розповім. Якщо ти будеш зі мною, обіцяєш допомогти мені… Забрати мене звідсіля…

Він мовчав.

— Я би радий допомогти, але не знаю, наскільки я можу довіряти тобі, Сибілло… — проказав нарешті. — Я майже не знаю тебе… Якими б ніжними не були мої почуття до тебе, як пристрасно я б не бажав тебе, але… Сибілло, я тебе не знаю… Я не знаю, хто ти, звідкіля взялася у Харбіні, чому просиш допомоги, якщо сама — англійка, а отже давно могла звернутися до Британського консульства по допомогу… Хай як я жадаю тебе… та існує ще здоровий глузд, який підказує мені, що перш ніж поринути у стосунки із тобою, я маю…

— Так… Ти істинний британець, Алексе, — зітхнула леді Чеддерс. — Розсудливий і мудрий… І ти маєш право знати мене ближче, якщо справді маєш до мене почуття…

— Люба Сибілло… — Марко узяв її руки в свої. Тонкі тремтливі пальці були затягнуті у біле мереживо — ті самі рукавички, які він їй подарував. — Я справді зараз мушу йти. Розумієш? Мені треба привести себе до ладу та іти у справах. Але увечері… увечері я буду в тебе. Що б там не сталося, я прийду. Не виходь сьогодні до зали. Нехай твій охоронець проведе мене просто до твоїх апартаментів… Я не боюся твоїх чекістів. У мене теж є зброя і друзі, на яких я можу покластися. Але ти маєш бути абсолютно відвертою і чесною зі мною. Інакше… я не зможу тобі нічим допомогти.

У погляді леді Чеддерс крізь сльози майнуло легке розчарування. Швед не міг не помітити його. Він нахилився до неї і поцілував. Уперше. Довго і ніжно. Так, як мав би поцілувати жінку своєї мрії закоханий і на все готовий заради того кохання чоловік.

Так, мабуть, уперше він цілував Елізабет тоді, у Стамбулі.

Відчув, як вона зм’якла у його руках, стала слухняною, набула форми його обіймів, наче злилася з ним.

Відчув доторк її стегон і грудей. І раптом відчув шалене, непереборне бажання. Бажання володіння жінкою. Без обличчя, без імені… Просте, чоловіче, самецьке…

Він ніколи навіть особливо не замислювався над тим, бо його єдина жадана жінка мала і форму, і образ, й ім’я. Цю нішу, як і думки, завжди займала Елізабет… Але зараз, коли відчув у обіймах іншу… Ні почуттів, ні трепету. Єдино — голе бажання.

— Іди, Сибілло, йди, — ледь вичавив із себе. — Йди, люба.

Вона ще цілувала його у відповідь, торкалася його рук. І відірватися від неї було важко.

— Іди… — прошепотів їй у губи. — Чекай мене увечері…

Леді Чеддерс знехотя відступила. Підняла з підлоги свій капелюшок. Кинула поглядом на Марка.

— До зустрічі… — промовила і за мить зникла за дверима.

Його поцілунок заспокоїв її.

Марко закинув голову, глибоко видихнув.

Годинник показував восьму. Десь за півгодини на Набережній у ресторації колишнього російського яхт-клубу на нього мав чекати Морланд.

Усе ще у піжамі