Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3 - Лариса Підгірна

Хто міг зашкодити підданому Великої Британії? А отже — і їй!

У такий час піддаватися емоціям було вкрай нерозсудливо, та попри все вона закохалася. Частково тому, що мусила. Частково тому, що Семпілл виявився вправним, ніжним і щедрим коханцем.

Натуральність її почуттів до англійського лорда схвалила і її кураторка, Зоя Воскресенська.

Тоді Сибілла ще мала якісь ілюзії. Думала — і він, лорд Вільям Семпілл, прагне, щоб вони були разом… Разом…

Усе сталося не так, як ще зовсім недавно уявляла собі маленька Соня Ейзерманн. Тепер вона була ладна волати про допомогу. Сподівалася, він врятує її — від цього міста, від Зої, від всюдисущих чекістів…

Власне, Семпілл одразу запропонував їй стати його утриманкою. Якби запропонував руку і серце — Сибілла голосно б розсміялася. Не настільки вже вона була наївною. Але ця пропозиція звучала цілком реалістично і вона погодилася. Бо ж які іще стосунки міг запропонувати їй вельможний англійський лорд? Та якби вона знала тоді, що за пропозицією Семпілла ховається геть інше!..

Замість Лондона він запропонував їй Харбін…

До Харбіна вона прибула у той момент, коли Владивосток уже поглинула червона радянська хвиля.

Кілька місяців вона, без перебільшення, дихала вільно, майже на повні груди. Від Зої не було ні слуху, ні духу…

Вільям наперед орендував для неї затишне і навіть розкішне помешкання, але сам там з’являвся украй рідко — постійно перебував у Токіо, на японських летовищах, чи у Сингапурі. А коли приїздив — жадібно і пристрасно насичувався її плоттю, знову давав обіцянки, що скоро усе для неї зміниться.

Сибілла наївно вирішила, що відірвалася від всюдисущої Зої та її «товаріщєй», що тут, у Харбіні, її ніхто не посміє зачепити, що Семпілл захистить її і від Зої Воскресенської, і від ВНК!

Семпілл і справді якось сповістив, що тепер у його планах для неї відведена більш серйозна роль… Яка? Роль офіційної коханки, з якою він не соромитиметься з’являтися на людях?

Та все знову сталося не так. Її давнє «чортяче» помазання вкотре нагадувало про себе. Наче на ній був якийсь знак! Наче доля нічого іншого для неї не мала…

Та «інша роль» не була роллю офіційної коханки. То була роль господині елітного харбінського клубу, який міг, за потреби, бути одночасно і домом розпусти, і гральнею — місцем зустрічі заможних чоловіків, що полюбляли бавитися картярством.

Вона не дуже опиралася, бо іншого виходу не мала. Опинитися без даху над головою та засобів до існування вона не могла… У Харбіні для таких, як вона, шлях був один — на панель. Тому Сибілла розважила, що краще вона стане господинею, аніж сама важко працюватиме на якусь осоружну «мадам».

Семпілл вклав у цю справу чимало грошей, тому нетерпляче очікував віддачі. Він приїжджав до Харбіна без попередження. Мав купу ділових і секретних зустрічей, обідів, вечерь… Про візит дізнавалася від його ад’ютанта.

Часто він приходив до клубу у супроводі своїх японських колег. Весь у клопотах та справах. На початках їй не завжди навіть ніч перепадала. Але коли це траплялося — з’являвся зненацька, грубо брав її, наче зголоднілий вовк. Потім м’якшав. Ставився з легким презирством до її пестощів. А потім, поки вона лежала у ліжку… перераховував виручку борделю, звіряв папери і бухгалтерію, питав за кожну копійку, наче був звичайним клерком.

Справжній британський лорд сидів і перераховував за столом гроші!

Залишав її частку і йшов. Вона давно змирилася з такою роллю. Призвичаїлася. І навіть чекала на його приїзд знову.

До неї і її закладу тут, у Харбіні, ніхто не мав жодного діла. Їй ніхто не погрожував, ніхто не заважав. Семпілл потурбувався, щоб його бізнес міг працювати у найкращих умовах.

Чималі хабарі сприяли тому, аби клуб Сибілли Чеддерс запрацював на повну і вже скоро завдяки зв’язкам англійського лорда став відомим кожному забезпеченому чоловіку від Маньчжурії до Сингапуру.

Так, здавалось, тягнулося нескінченно довго, поки Семпілл вів усі ці справи з японцями, швендяв між Сингапуром, Токіо та Харбіном.

І доки у Харбіні не з’явилася Зоя…

Від Воскресенської нічого не можна було приховати.

Їй було відомо майже усе. Крім того, вона вимагала чітких звітів та інформації, адже за короткий час слава про елітний клуб для вибагливих чоловічих розваг облетіла увесь Далекий Схід. Тут інкогніто бували навіть червоні командири Блюхера, залишаючи пристойні гроші.

Тепер Сибілла мала шпигувати, дізнаватися, хто чим дихає, і для Семпілла, і для Зої. Та Воскресенську однаково цікавили думки та плани як Семпілла та решти іноземних відвідувачів, так і червоних командирів… Радянській владі було потрібно наперед вираховувати потенційних зрадників та запроданців. Тих, хто був здатен обміняти високі ідеали пролетарської країни рад на обіцянки та запевнення буржуазних недоносків.

Все це вкрай вимучувало Сибіллу. Вона задихалася і на початках плуталася у невміло нею ж сплетених і розкладених сітях. Вона губилася і пнулася зі шкіри, аби вгодити вимогливій та наче витесаній із каменю Воскресенській…

Іноді у неї з’являлася думка розповісти про все Семпіллу, зізнатися, ким вона є насправді, покаятися у тому, що усі слова і думки, які він довіряє їй на подушці, вона як на сповіді передає Зої Воскресеньській, тепер уже агентці ОДПУ, що перебралася до Харбіна під виглядом працівниці російського синдикату.

Але чи був Семпілл кращим за радянських агентів?

Його почуття скінчилися разом із відкриттям того борделю. Тепер ним керував виключно прагматизм. До того ж виявилося, що Семпілл і сам не проти був побавитися у ризиковані шпигунські ігри…

Він безкінечно розпитував про справи у клубі, про розмови, що ведуться за гральними столами, про відвідувачів — усіх цих військових бонз, дипломатів, емігрантів, інженерів…

Давав інструкції і вказівки, як збирати інформацію, як готувати дівчат, як, зрештою, їй самій поводитися з клієнтами. Попереджав, що за невірну поведінку її чекатиме неминуча розплата.

Нічого не підозрюючи про подвійну роль Сибілли, він приводив до клубу особливо потрібних йому людей із іноземних амбасад та контор і примушував її, Сибіллу, просто на очах у нього спокушати їх, обслуговувати та злягатися із ними, принижуватися до ролі звичайної проститутки, яких у його борделі і так були десятки…

Вона часом насмілювалася говорити йому про свої почуття, про обіцянку, коли все скінчиться, забрати її із собою, до Англії чи бодай до якоїсь завалящої європейської країни — тільки подалі від цього борделю… Туди, де вона змогла б розпочати нове життя, забути усе, що було раніше… Вона має непогані