Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3 - Лариса Підгірна

Марко зацікавлено і собі підійшов ближче.

— У Москву, значить… А що у них? — запитав він.

— Не маю найменшого уявлення… — знизала плечима Сибілла. — Їх знесли сюди, поки Воскресенська розмовляла зі мною. Чи то пак погрожувала мені. Вона, знаєш, любить вдавати із себе велику діячку… Геть памороки мені забила своїми погрозами, тож я зовсім забула про ті ящики, Алексе. Мені було інше в голові…

Швед похитав головою, усміхнувся.

— Погана з тебе шпигунка, Сибілло!

Вона пирхнула.

— А я і не планувала ставати шпигункою, — нервово похитала головою. — На відміну від Зої Воскресенської, мене ніколи не цікавила кар’єра у радянських спецслужбах. У ВНК мені пообіцяли безбідне життя в обмін на те, що я завжди уміла — подобатися чоловікам. А втягнули у справжнісіньке лайно!

— А чого ти чекала від чекістів? Марципанів на паличці? — гмикнув Швед. — Не думав, що ти така довірлива і наївна.

Марко уважно роздивлявся знахідку.

На кожному ящику, щільному, добротно збитому із темних міцних дощок, красувалася дивна емблема. Вона видалася Шведові знайомою, але де він міг бачити подібну?

У пам’яті, наче з туману, виринула стара залізнична станція у Волочиську, де їх, солдатів, вишикували для привітання імператора Миколи II… Саме там, біля волочиської станції московський цар зі своїми генералами приймав рішення про початок наступу у напрямі Луцька. Так званий Луцький, або Брусилівський, прорив. Його назвали на честь Олексія Брусилова, одного з царських генералів, гарячого і послідовного прихильника війни до переможного кінця і, власне, ініціатора тієї кривавої імперської каші, де загинуло стільки українців…

То вже потім, у вісімнадцятому він перейшов на бік більшовиків і першим звернувся до вчорашніх «боєвих товаріщєй», офіцерів білогвардійського руху полишити марну ворожнечу з «краснимі» і «защіщать Россійскоє отечество от іностранних інтєрвєнтов, коему оні на верность і прісягалі».

Серед царського почту були не тільки військові, але й священики, і сестри з «Червоного Хреста». Були також і жінки з дивним знаком на довгих білих покривалах. Марко не розумів тоді, монахині вони чи хто.

Хлопці, тамуючи радісне пожвавлення, витріщалися на тих жінок, бо серед них було багато гарненьких. Тож і Маркова юнацька цікавість не могла оминути цього факту. Та він розглядав не тільки симпатичні обличчя сестричок, але й емблему, що прикрашала їхній головний убір.

Золотий хрест, на тлі якого щит із білим полем, прикрашеним монограмою імені Ісуса Христа поміж літерами «Альфа» й «Омега». Щит довкола обвивала темна стрічка з написом, який він тоді не зміг розібрати.

Він прочитав його пізніше… уже в Одесі, коли навчався у школі прапорщиків і зустрів одну таку сестричку просто на вулиці…

«Не умолкну ради Иерусалима и ради Сиона не успокоюсь…» — гласив той напис. То був знайомий Маркові рядок із Старого Заповіту, з книги пророка Ісаї. Гарненька сестричка належала до «Історічєского Православного Палєстінского общества»… Ось чия то була емблема!

На таку удачу можна було тільки сподіватися!

Ще тоді, в Одесі, Маркові стало цікаво, чим могла займатися релігійна спільнота з такою помпезною назвою. Він побився зі своїми однокашниками, Юрком Коцюбинським та Костем Чорницьким, об заклад, що розвідає усе якнайдетальніше і якнайшвидше.

У крові вирувала юнацька жага небезпечних пригод, до того ж одеська школа прапорщиків готувала не стільки простих вояків, скільки диверсантів, розвідників, шпигунів… Чим не нагода перевірити свої навички та знання!

Задля цього навіть довелося потай пробратися до будівлі, у якій розміщувалася резиденція «общества».

В Одесі, буваючи на лекторіях «Просвіти», Марко також познайомився з Миколою Аркасом, сином знаного автора «України-Руси».

Той час від часу приїздив сюди у справах військових та, шануючи спадщину покійного батька, навідувався й до одеських «просвітян».

При зустрічах Микола Миколайович розтлумачував Шведові багато речей.

Марко любив ті прогулянки Французьким бульваром із Миколою Аркасом, бо після них мав що обдумувати, прокручувати у думках знову і знову, аж поки усе почуте не синхронізовувалося із рештою знань та не вкладалося у мозку в єдину цілісну картину.

Склавши в голові усе докупи, Швед усвідомив, що цікавість привела його до чогось значно більшого і могутнішого, ніж звичайна благодійна християнська організація.

«Історічєскоє Православное Палестінскоє общество» — напіврелігійна-напівполітична спільнота — займалася не так справами Божими, як людськими — марнославними й злочинними.

Одним із головних, неофіційних, таємних завдань «общества» було продовження вишукування та збирання будь-яких доказів першості Московії над Києвом у всьому, що утверджувало би її нерозривні зв’язки й величну історію від часів київських князів до Петра Першого. А за очевидної відсутності таких — вилучення та опрацювання величезних об’ємів літописів та стародруків з тією ж таки метою — утвердження непорушної першості й величі «государства Російского», доведення прямого спадкоємництва його царів від престолів Київського та Візантійського та усілякого применшення давньої державності України.

Микола Аркас привіз йому деякі батьківські історичні розвідки та детально пояснив причинно-наслідкові зв’язки, які досліджував та встановив його покійний батько.

Швед дізнався про те, що московські посланці, наче сарана, що поїдала житні поля, століттями хитрістю та злочинами забирали усі цінні рукописи та книги, складені русинською, українською мовою; вивозили давні артефакти та символи державної влади, будь-які докази існування на просторах України розвинутих давніх цивілізацій та мудрості пращурів. Розкопували давні могильники й кургани, вичищали князівські усипальниці й місця останнього спочинку славних гетьманів. Докладали надзусиль, щоб усі ті скарби української нації протягом століть осідали у Петербурзі й Москві, аби клейноди Київських князів перейняли не українські державці, а московські Катерини й Олександри, павли та миколи. Щоб забули нові, прийдешні покоління українців, зневажливо перехрещені «малоросами», свою історію, свою мову, свою культуру. Щоб ніколи не довідалися, що коли їхні князі видавали своїх дочок заміж за європейських правителів, на місці Москви стояло непрохідне болото і кумкали жаби…

Зрештою, коли і цього виявилося замало, адепти московської вищості за наказом своїх імператорів та імператриць без докорів сумління узялися переписувати історію, власне, самої Московії, фальшуючи на папері історичні події, вигадували неіснуючих «святих» князів та потужні битви, які ніколи не відбувалися або ж не мали жодного визначального значення у тогочасній світовій політиці. Усіляко применшували Україну, зовучи її «Малоросією», цеглина за цеглиною зводили вони на місці ординського улусу вражаючу псевдоісторію непохитного «Третього Рима».

Ось чиї справи продовжувало «Історічєскоє Православное Палестінскоє общество»!

— Сибілло, я хотів би подивитися, що там у них всередині, — безапеляційно заявив Швед.

Вона знітилася і похитала головою.

— Алексе… не треба! Часу зовсім немає… Нам треба йти звідси, а не роздивлятися вміст якихось дурних коробок… Чи ти