Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3 - Лариса Підгірна

— Містере Швед, маєте запастися терпінням, — втішав хірург. — То не так просто… З часом воно минеться, але маєте продовжувати реабілітаційні процедури.

Тепер він носить на руках маленьку Марго і навіть може недовго писати.

У редакції «Обзервера» його уже почали тихо ненавидіти, та аналітичні статті авторства Алекса Мак-Міллана виходили справно, попри ті фізичні страждання і біль, яких вони коштували авторові.

А ще у Марка був святий обов’язок двічі на тиждень з’являтися з Флемінгом у богемному журналістському клубі та «світити фейсом» серед іншої журналістської та мистецької публіки, що збиралася тут хильнути бренді та потеревенити.

У тирі, куди якось вибралися з тим же незмінним Флемінгом, він спробував зробити кілька пострілів зі свого револьвера: віддача, примножена болем, шарпонула плече, аж у мозку закололо. Чорт! Так діло не піде…

Годинник у сусідній кімнаті пробив дванадцять разів.

Уже північ! Де її носить? Що за…

Марко обережно витягнув болючу руку, перевів погляд на стелю, прислухався.

Що за мара! Його вухо вловило ледь відчутний скрегіт ключа у замковій шпарині, легкий шурхіт внизу, у передпокої, а далі — певно, Ліза роззулася — легкі кроки по східцях.

Не минуло і кілька митей, як двері до спальні відчинилися. Ліза увійшла. Плащ на спинку крісла, сумочку — на туалетний столик…

Підійшла ближче до ліжка, кілька митей стояла, не відводячи очей від Марго і Марка.

Сіла на краєчок, провела рукою по його пораненому плечу, нахилилася, торкнулася вустами теплої щоки, ковзнувши подихом, що пахнув кавою і карамеллю, по обличчю.

Зітхнула.

— Ти знаєш, котра година? — питання пролунало з притаманним йому холодком у голосі. Значить, він дуже злий.

— Так, знаю. Уже за північ.

— Лізо, іще півгодини, і я почав би обдзвонювати лікарні, трупарні та поліцейські відділки Лондона.

Марко говорив надто спокійно.

— Маркусю… Пробач мені.

Вона його так називала, коли, бувало, проштрафиться. Так називала його мама, й Ліза перейняла собі це звертання.

Він поволі підвівся, кривлячись від усе ще відчутного болю у плечі, обережно взяв на руки Маргариту.

— Ти — мамура! — мовив, одначе дав Лізі поцілувати її у голівку, торкнутися її щічки вустами. Поніс до ліжечка.

Коли повернувся, Ліза вже сама розстебнула сукенку. За десять хвилин повернулася з ванної кімнати, з вологим обличчям, без фарби на губах. Від неї пахнуло ароматом неролі. Була зваблива, навіть занадто зваблива у шовковій комбінації, крізь мереживо якої проглядали її спишнілі після народження Марго груди.

Марко, не говорячи ні слова, влігся. Хотілося звично закинути руки за голову, спостерігати, як Елізабет розчісує волосся перед дзеркалом, як знімає комбінацію, йде, нага і прекрасна, оповита легкими флюїдами парфуму, до нього у ліжко.

Плече боліло. Рука видавалася важкою, ніби з чавуну.

Ліза підійшла з іншого боку ліжка. Шовкова комбінація кольору соковитого смарагду мерехтіла у світлі нічника, струменіла по її тілу, наче була зроблена з води. Вона лягла поверх ковдри, присунулася ближче до нього.

Марко стулив очі. Та коли її пальчики лягли йому на груди — не стримався, накрив її руку своєю.

— Ти дуже на мене сердишся, Маркусю? — запитала вона тихо, майже притулившись вустами до його вуха.

Він неохоче випростав руку, так, щоб Ліза могла покласти голову йому на здорове плече.

— Чи дуже я серджуся? — перепитав він тим своїм голосом-холодком. — Та я лютую, Лізо! — проказав, притулившись губами до її чола.

— Маркусю… — знову прошепотіла вона. — Обіцяю! Таке трапилося вперше і востаннє!

— Звісно, що востаннє.

— Марку! — вона благально подивилася на нього, майже впритул наблизивши вуста до його вуст.

— Що? — проказав він.

— Ну, прошу тебе… не сердься! Я не збиралася затримуватися до пізньої години, так сталося! Вибач! Вибач мені! Це ж єдиний раз, це справді більше не повториться.

— Звісно, що не повториться! Я просто забороню тобі ходити на ту роботу і на тому все скінчиться.

Він глибоко вдихнув, скривився від болю, що різонув десь глибоко у правій легені. Обійняв її вже ніжніше і здоровою рукою пригорнув до себе.

— Лізо, я ж не самодур, я розумію твоє бажання виходити в люди, бажання займатися улюбленою справою. Мені подобається те, що ти чогось прагнеш, чимось цікавишся… Я люблю тебе за те, що ти не така, як усі інші жінки. Мені була потрібна саме така як ти. Зрештою, ми ж вирішили, що ти працюватимеш. Але, може, поясниш, як мені розуміти оце? — вказав кивком голови на годинника, маючи на увазі пізню годину її повернення додому.

— Марку… Я поясню.

— Слухаю…

— Ти ж пам’ятаєш, любий, — почала вона, зручніше примостившись біля нього, — я розповідала тобі про наміри наших науковців провести ексгумацію кісток принців з Тауеру…

Швед, не стримуючи посмішки, театрально закотив очі.

— Ото сьогодні все й відбулося, — продовжила Ліза. — Із самого ранку. Я не дуже була в курсі, бо з’являюся в музеї тричі на тиждень. Мене буквально приголомшила ця новина. Звісно, я не могла таке пропустити… А далі, сам розумієш — ми всі так захопилися, що не помітили, як стемніло. Мені просто вилетіло з голови — задзвонити тобі. Потім… професор Гастінґс запропонував усіх нас розвезти по домівках, — Елізабет усміхнулася, — щоб забезпечити усім нам алібі.

Брова Марка поповзла вгору.

— Чого ж він не піднявся, твій професор Гастінґс? Я б із задоволенням послухав, як він тобі… м-м-м… забезпечує переді мною алібі.

— Марку, бо він — неповносправний. Це перше. А друге — тому що я не потребую захисту чи забезпечення алібі перед тобою від містера Гастінґса, — відказала Елізабет, цілуючи його у підборіддя. — Тому що ти у мене розумний, адекватний чоловік, тому що мені немає у чому виправдовуватися перед тобою окрім того, що я роззява і сьогодні проштрафилася!

Губи Марка розтягнулися у ще ширшій посмішці.

— Ну-ну, лий далі воду на млинок чоловічого самолюбства. Ти знаєш, на мене таке не діє.

— Невже вашій мосці не до вподоби, коли дружина співає дифірамби, містере Швед? — Ліза піднялася на лікті і зазирнула чоловікові в очі. — Ах ти ж…

— У мене просто немає настрою довше гніватися на тебе о такій пізній годині. Але що би ти думала на моєму місці? — Марко обійняв Лізу здоровою рукою, пригорнув до себе, скривившись від болю, який відчув, незручно повернувшись. — Підлиза ти, Лізо!

— Пробач мені, Маркусю. Такого більше не станеться, — повторила вона знову. — Завтра я відпущу домробітницю, нікуди не піду, варитиму тобі каву, готуватиму обід, цілуватиму тебе і догоджатиму тобі… Тільки не гнівайся,