Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3 - Лариса Підгірна

— Добре, — примирливо відповів він. — Та ти не доказала, що там із тими тауерськими принцами? Що ви розкопали?

— Гм… — Елізабет замислено перевела погляд кудись на стелю. — Взагалі-то ми мало на що сподівалися, їх одного разу, здається, у 1674-му, вже діставали на світ Божий… Чи, правильніше сказати, віднайшли під час реконструкції Тауера під сходами Білої вежі. Кістки лежали у ящику і їх просто викинули на смітник, уявляєш? Потім спам’яталися, що то можуть бути кістки синів короля Едварда IV, невинно убієнних власним дядьком, Річардом Глостерським. Кістки зібрали, помістили в урну і за наказом короля Карла II перезаховали, як останки малолітніх Едварда V і Річарда Йоркського… Ну от… — Елізабет зітхнула. — Аж тепер, століття потому дійшли руки, щоб повернутися до вивчення тих останків…

— І що далі? — поцікавився Марко. — Що ви там побачили?

Ліза знизала плечима.

— Поки що так, мигцем, небагато…

— Нічого собі, мигцем… До першої години ночі.

— В урні були кістки двох дитячих скелетів, — продовжила Елізабет, пропустивши повз вуха Маркові слова. — Більшого і меншого; правда, багато фрагментів втрачено. У меншого кістяка відсутня щелепа, у більшого — всі зуби… Будемо вивчати далі… Хоча якщо вірити історії і принців направду задушили подушкою, то кістяки багато відповідей не дадуть…

— Ну все, припиняймо цю розмову про кістяки невинно убієнних дітей… — промовив Марко з гіркотою у голосі. — Діла давно минулих днів; історія, від якої сьогодні нікому ні тепло, ні холодно.

— Ти чого, Маркусю? — Ліза здивовано подивилася на чоловіка. — Чого ти раптом?

Він зітхнув, важко закинув голову.

— Вдень у нас в гостях був Флемінг, повернувся сьогодні з Женеви. Розповідав останні новини.

— І що?

— А нічого доброго… — майже роздратовано проказав він. — Вчора нарешті відбулося засідання Ліги Націй — наші представили докази і свідчення того, що зараз совєти чинять на моїй батьківщині. Лізо… там голод! Лютує справжній голод! Пам’ятаєш отого пана, що гостював у нас кілька днів? Євгена Коновальця… Він зараз там, у Женеві. Отримав інформацію, що у селах навіть випадки канібалізму трапляються. Люди пухнуть, помирають просто на вулиці, лежать тижнями, бо немає кому їхні тіла запорпати у землю… Я слухав розповідь Флемінга і всередині усе нуртувало… Там гинуть люди, а всім байдуже! Цілому світу байдуже до українців. І ми практично нічим не можемо тому зарадити… Ще й це моє поранення дурне! — проказав Швед із притиском.

— Але ж Ліга Націй мала би дослухатися до такої болючої проблеми?.. — запитала Ліза. — Марку… А золото? Оте золото, що ми з тобою переправляли з Тарноруди? Чому б його не витратити на харчі, зерно для голодуючих?

— Лізо, яке золото? — Швед гірко усміхнувся. — Його просто відберуть. Там, в Україні голодують не через засуху чи неврожаї. Знаєш, яка там родюча земля? Знаєш, як москалі про Україну говорять? Мовляв, у хохлів яблука на голову падають, увіткни в землю суху палицю — вона пустить коріння й зазеленіє… Але то голод не через стихійне лихо. То організована совєцькою владою моровиця! Помста за наш спротив. Вимирають цілі містечка! Отакі як Тарноруда, пам’ятаєш? Совєцька власть цілеспрямовано у людей забирає усе: запаси зерна, картоплю, вигортають із хат усе начисто! Залишають у голих стінах… їсти просто немає чого. Навіть лушпиння. Звісно, з-за Збруча щось там потай передають, переправляють, але то крапля в морі. Розповідають, що окремі села відрізані від решти території, оточені озброєними загонами, аби люди не могли порятуватися… Вони приречені на голодну смерть. Совєти нищать Україну, Лізо, і нікому у світі до того немає діла.

— А Ліга Націй що? Європа ж має сказати своє слово?

— Усі мовчать, — відповів Марко. — Як завжди. Із самого сімнадцятого року Європа мовчить, наче їм усім заціпило. На тому й усе. Флемінг казав, що хтось із нашої делегації навіть продемонстрував на засіданні хліб, який печуть українські селяни, щоб хоч якось врятуватися від голодної смерті: з надертої кори…

— Господи!

Швед зітхнув.

— Чим ще ми, українці-емігранти, можемо зарадити цій біді? Нічим… — із гіркотою промовив він.

— Марку, любий… Ти ж знаєш, — проказала Елізабет, цілуючи його у скроню, — ти ж знаєш, що завжди робив усе, що міг! Те золото, безумовно, піде на боротьбу з радянською владою! Ти ж завжди робив для своєї Батьківщини усе, що міг, усе, що було у твоїх силах! Так, — намагаючись залишатися спокійною, промовила вона, — тебе гризе, що зараз ти наче й під чужим для себе прапором. Але поміркуй: навіть так ти захищаєш інтереси України. От поясни мені, чому тобі постійно не дає спокою відчуття провини перед своєю країною? Що ти їй ще винен? Свою юність? То ти її віддавав не замислюючись. Своє здоров’я? Ти віддавав його постійно… Душею ти завжди там… Чому ті, за кого ти так вболіваєш і готовий вкотре віддати життя, не піднялися усі гуртом і не знищили ворога у зародку, ще у сімнадцятому? Можливо, я не дуже знаюся на історії твоєї країни, але ти ж багато розповідав мені. І тому, мені здається, цей штучний голод — кара за колишню байдужість до власного майбутнього, до власної державності, за небажання протистояти єдиним фронтом, коли це ще можна було робити… Це наслідки, Марку… Це наслідки. І ні ти, ні ще жменя таких, як ти, не можете бути відповідальними за цілу байдужу до власної долі націю! Не маєте права перекладати цей тягар на себе аж так!.. Це якась суперпатріотична екзальтація! Майже фанатизм! Ви — не боги, ви люди. Тому вважайте на це. Що ще ти міг зробити для своєї окупованої совєтами землі окрім того, що зробив? Чому українці не повстали як один? У мене таке враження, Марку, що ти постійно почуваєшся винним за те, що вижив і зараз тут, у Лондоні, зі мною і Маргарет, а не загинув там від совєцької кулі. Та й, зрештою, хіба Англія зараз не рідна для тебе? Тут твій дім, тут я і донька… Може, варто навчитися любити свою країну на відстані, використовуючи у боротьбі за неї ті ресурси, які тобі не були доступні на батьківщині? Безумовно, так ти більше користі принесеш Україні, ніж коли б загинув там і зараз лежав би у тій масній, як ти кажеш, родючій землі, й сам перетворившись на порох? Знаєш… — Ліза перевела подих і продовжила: — Може, як увіткнути у ту українську землю палицю, та палиця справді зазеленіє. Але палиця — не дерево, Марку! Потрібен час, щоб із тих обрубків повиростали і сформувалися дерева! І ти не можеш