Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3 - Лариса Підгірна
Вона заніміла.
— І займатися цікавішими справами, — додав він багатозначно.
«Якщо цей Отто фон Фраузе не провокатор, то хто перед нею?» — крутилося у її голові. Вона занадто дрібна риба, щоб її отак рятували.
— Едіт, маєш мені довіряти. Я друг, — промовив він, підійшов упритул і злегка обійняв. — Твоє ім’я є у списках політичної поліції, на твого гера Айсмана у нас узагалі ціле досьє… Якби я не прийшов сюди і не зупинив тебе, ти втрапила б на облаву. Що ще тобі не зрозуміло? — з притиском перепитав він.
— Звідки ви знаєте? Чому ви це робите? Чому мені допомагаєте? — запитала вона не до ладу.
— Я багато чого знаю. Наприклад, те, що твій гер Айсман після певної проведеної над ним роботи розповість усе, що від нього вимагатимуть.
— Його катуватимуть? — у відчаї вигукнула вона.
— Ні… на нього дивитимуться! — похмуро відповів гер Отто. — Але я бачу твою суть, Едіт, і знаю, що ти здатна на більше, ніж виконувати дрібні доручення того рибоокого егоїстичного блазня, — з легкою посмішкою додав він. — У тебе година, щоб зібрати найнеобхідніше і вшитися звідси.
Її охопило істеричне відчуття.
— Година?
— Так… Навіть менше.
— Чорт… — вирвалося з уст Едіт. — І куди я маю вшитися? Я не маю куди тікати… Хіба — назад, до віденських нетрів, — пробурмотіла вона розгублено.
— Дурепа! — сердито мовив гер Отто. — Така розумниця і така дурепа одночасно! Поїдеш до Англії, — безапеляційно наказав він. — Конкретніше — до Лондона. Ось…
Він дістав із кишені паспорт і перев’язаний шворкою пакуночок.
— Що це? — тремтливим голосом перепитала Едіт.
— Твої нові документи. Квиток на потяг, квиток на корабель. І гроші, — послідувала відповідь. — У Лондоні жити недешево. Знімеш собі пристойне житло. Рухайся, Едіт! — прикрикнув гер Отто. — Не стій, мов укопана!
Вона вхопила се, те… Все не до ладу… Зрештою, що можна взяти із собою, покидаючи дім у такому поспіху?
Нічна сорочка, светр, блуза, ще один капелюшок, білизна…
— Досить… — скомандував гер Отто, спостерігаючи за тим, як вона тремтячими, наче у пропасниці, руками збирає речі. — У Лондоні придбаєш собі все, у чому матимеш потребу.
— І що я там робитиму, у Лондоні? — перепитала Едіт розгублено.
— Ти ж наче фотографуєш… — знову гмикнув гер Отто. — То й зорієнтуєшся на місці. Гроші для нової фотографічної камери тобі дадуть… Що робити — скажуть. Наразі перший місяць будеш насолоджуватися облаштуванням життя на новому місці. Але щоп’ятниці о першій годині маєш навідуватися до Ріджентс-парку. Запам’ятала?
Едіт механічно кивнула головою.
— Ріджентс-парк… Наче запам’ятала.
— Там до тебе підійдуть. А ти просто чекай. Не сіпайся там. Зрозуміла?
Вона знову механічно кивнула.
Якась маячня! Дурний сон! Цей псевдо-поліціянт, гер Отто фон Фраузе, усе, що відбувається з нею зараз…
Він легенько підштовхнув її до дверей.
Едіт навіть озирнутися не встигла, як двері її квартири зачинилися за плечима.
— Униз! — скомандував гер Отто, вказуючи на погано освітлені сходи.
Вона слухняно рушила вперед. «Про що іще його запитати?» — шалено крутилося в голові.
Гер Отто всадовив її в непоказне, заляпане болотом авто, наче він увесь день ганяв заміськими дорогами. Завів мотор і рушив.
— Ну, які ще будуть запитання? — поцікавився він, спостерігаючи, як Едіт роздивляється свою світлину у новому паспорті.
— Звідки все це? — вказала вона на документ. — Звідки у вас усе необхідне для мене?
— Забагато питань не по суті, — відрізав гер Отто. — Ти не така вже й розумна, Едіт, якщо не можеш сама допетрати відповіді на такі прості запитання. І доки я рятую твою гарненьку дупку, ти мала 6 виявити до мене бодай краплю вдячності.
— Я… я просто хочу знати, — проказала Едіт тремтячим голосом. — Чому ви рятуєте мене, а не, скажімо, гера Айсмана чи когось іншого з підпілля, важливішого… Цей паспорт, гроші…
Гер Отто невдоволено пхекнув.
— Вважай це нашою інвестицією в тебе, Едіт. Але не турбуйся, в Лондоні ти усе дуже швидко відпрацюєш. У тебе є здібності, тому твій порятунок у пріоритеті.
Вона потерла руками обличчя, повернулася до чоловіка.
— Увесь цей час ви спостерігали за мною? Слідкували?
— Увесь цей час ми спостерігали за тобою. Слідкували, — луною ствердно повторив він. — І що далі?
— Скажіть бодай, що я маю робити у тому Лондоні. На кого я відтепер працюю?
— На радянську розвідку, — коротко відповів він. — Ти ж мріяла саме про таку роботу, чи не так?
— Тобто… — Едіт відчула, як її горло стискає спазм.
— Ти працюватимеш на радянську розвідку… Що не зрозуміло? Погодься, це краще, ніж зазирати в дупу геру Айсману та швендяти тими нетрями з туберкульозниками. До того ж, боюся, зазирати у дупу від сьогодні не буде кому…
— Але моя згода… — вискнула Едіт. — Ви її навіть не питали!
Гер Отто різко натиснув на тормоз.
— Іди до дідька! Швидко! — гаркнув до неї розлюченим звіром. — Забирай свої манатки і йди! Повертайся до своєї квартири і чекай, поки по тебе прийдуть! Якщо так, я не рятуватиму твоє нікчемне життя. Пішла-а-а! — крикнув голосніше.
Далі відчинив дверцята автівки і штурхнув Едіт у плече.
— Я скажу, що помилився у тобі. А ти здихай, трясця твоїй матері, дурна суко!
Його стриманість кудись поділася.
Едіт із жахом побачила, як загострилися риси обличчя гера Отто. Уся та нордична стриманість і чарівлива галантність зникли. Поряд із нею сидів розлючений чоловік.
— Ну? — перепитав він суворо.
Вона обвела поглядом простір перед собою. Як можна було у таке втрапити? Що робити?
Зрештою… нічого з того, що її не влаштовувало 6, він і не пропонує. Документи, гроші, Лондон… Робота на радянську розвідку…
Едіт ковтнула повітря і наляканим звірятком подивилася на гера Отто.
— Спам’яталася? — запитав він уже тихіше.
Потягнувся повз неї, зачинив дверцята, завів авто і рушив далі.
Він віз її на якусь віддалену, заміську станцію, куди потяг із Відня прибуває і стоїть півгодини, поки залізничний персонал робить свою роботу. Більше не озивався до самої залізничної станції, тільки мовчки кермував, вдивляючись у
