Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3 - Лариса Підгірна

Даремно вона одягнулася так. Тепер він із першого погляду може зрозуміти, що Едіт не з тих ненормальних дівиць, які шукають пригод на свою гарненьку дупцю.

Вдала, що не помічає поліціянта, захоплена роботою. А він непомітно обійшов навколо неї коло, підійшов ближче, запитав:

— Ви тут самі, фройляйн?

— Так… — просто відповіла Едіт, не удостоївши поліцейського навіть поглядом, наче то саме він був відповідальний за увесь цей жалюгідний пейзаж навколо.

— Не боїтеся ходити сама до найпаскуднішого місці у Відні?

— Чого б це? — нахабно відповіла вона. — І у найпаскуднішому місці живуть люди.

— Так, фройляйн, люди… — терпляче продовжував поліцейський. — Однак більшість із них — покидьки суспільства, які не зупиняться ні перед чим… Вас можуть пограбувати, зґвалтувати, зрештою — просто вбити…

— Я працюю тут не перший день, і нічого такого, — врешті глянула вона на нього. — Вони — нормальні, звичайні знедолені люди… яким ця влада і ця країна…

Він усміхнувся.

— Отже, працюєте? — промовив трохи здивовано.

— Так, працюю. Хіба ж не видно? Фотограф — така ж професія, як інші, — скоромовкою випалила вона.

Лише тепер Едіт помітила, що кароокий поліціянт має досить приємну зовнішність, та й і її емоційність його зовсім не бентежить.

— Завдяки цим світлинам можна змінити життя цих людей, допомогти їм! Я у це вірю! — додала палко.

— А чи готові ці люди змінювати власне життя, самі докласти бодай дещицю зусиль? — проговорив він радше сам до себе. — Чи вірять вони у власні сили?

Підійшов майже впритул, нахилився, зазираючи в об’єктив її фотографічної камери, примружив одне око.

У нього були довгі, густі чорні вії. А ще — вольове підборіддя, гладенько поголене обличчя, прямий, виразний ніс, що додавав його обличчю у поєднанні з поліцейським кашкетом класичного мужнього виразу… Та й увесь він був зразком бездоганності: випуцуваний, охайний, як того вимагає його професія.

Едіт відчула дивне збентеження у грудях від того, що раптом звернула увагу на зовнішність непроханого співрозмовника.

— Цікаво, кому здалися ці депресивні, хоч і майстерні фотографії? Хто за них заплатить? — знову поцікавився він. — Повоєнний Відень живе новими устремліннями, прагне веселощів, краси, розкоші, а тому відгороджується від усього, що псує ідеалістичну картинку його життя. Особливо від смердючих нетрів та їхніх мешканців-злидарів.

Едіт лише похитала головою.

— То для вас ті люди — непотріб, голота. Ви не розумієте, яка сила живе в їхніх очах, які могутні прагнення палають у їхніх душах! Їх тільки варто спрямувати у належне русло і вони будуть здатні змінити не лише власну долю, але й увесь світ!

Поліцейський стояв, не проронивши ні слова у відповідь. Мабуть, роздумував над тим, що вона відповіла.

То були небезпечні слова.

— Я мушу сказати, що не залишу вас тут саму, фройляйн! — безапеляційно заявив він нарешті. — Згортайте свій апарат, я допоможу вам. І проведу, — додав суворо.

Інтуїтивно Едіт зрозуміла — сперечатися з ним не варто. Мовчки склала фотографічну камеру, триногу, обтрусила поділ спідниці, бо у хаті, де знімкувала, довелося стати навколішки, зіпершись на брудну підлогу коліном…

— Гаразд… Я готова, — просто відповіла вона, за кілька хвилин наспіх зібравши усе те фотографічне причандалля.

І вони рушили.

Поліцейський мовчав усю дорогу, наче, виконавши свій обов’язок і забравши її з небезпечного місця, його більше нічого в Едіт не цікавило.

Провів до залюдненої штрассе — тут їй уже і справді нічого не загрожувало. Ввічливо попрощався.

Едіт приязніше поглянула на нього.

Кремезний, високий, симпатичний…

— Дякую… — тихо промовила вона, коли він зупинив візника і запитав, куди їй потрібно.

Едіт помітила, як його рука сягнула до кишені, і здивувалася. Поліцейський бажає оплатити її проїзд?

— То зайве! — торкнулася його руки і згорнула гроші в долоні. — Я здатна оплатити собі проїзд сама!

— Як бажаєте, фройляйн, — кивнув він, не сперечаючись. — Не ходіть більше туди, в нетрі. Я хвилюватимуся за вас.

— Прощавайте! — пирхнула Едіт. І вже за кілька хвилин, як коляска рушила з місця і від’їхала на порядну відстань — озирнулася.

Він досі стояв, проводжаючи її поглядом.

— Прощавайте, — повторила Едіт собі під ніс. — Тільки такого знайомства мені й не вистачало! Щастя, що ми бачимось вперше і востаннє!

Та вона помилялася…

Увечері в неділю її чекали на партійних зборах. Одягнувшись у той самий світло-сірий костюм і зробивши звичну простеньку укладку — її каштанове волосся вилося само і не потребувало додаткових куаферних знущань — Едіт уже готова була прочинити двері.

Можливо, бракує ще краплі парфуму… Так, варто додати ту дрібничку. Хоча таємне зібрання членів віденського комуністичного підпілля не вечірка, та все ж вона жінка і мусить залишатися нею навіть на зборах. До того ж там буде гер Айсман…

Та щойно вона торкнулася горлечка мініатюрної плящинки, щойно краплина тонкого збудливого аромату опинилася на її пальці, а далі на шкірі, якраз біля ямки на горлі, а ще одна десь між грудей — у двері постукали.

Едіт стрепенулася: хто 6 це міг бути? Вона мешкає одна. Жодному із товаришів її адреса невідома…

«Власне — заспокоїла Едіт саму себе, — мені боятися нічого. Вдома ніяких листівок, жодних прокламацій… Тільки плівки та світлини з віденських нетрів. Але хіба це злочин — фотографувати людей та їхні житла?..»

Рвучко прочинила двері й ахнула від несподіванки.

На порозі стояв він… той самий чорнявий поліціянт, із яким кілька днів тому зустрілася серед злиденного безладу нетрів. Тільки одягнутий у цивільне, а не у свій випуцуваний стрій.

Він рішуче зайшов усередину. Під черевиком скрипнула підлога. Не вітаючись, мовив:

— Едіт, ви нікуди не підете.

Від здивування її очі округлилися.

— Чому ви дивитеся на мене такими очима? — запитав її майже роздратовано, наче давню подружку, що встигла йому добряче набриднути: — Невже мені треба щось пояснювати?

— Гере…

— Отто фон Фраузе.

— Гере Отто… я не розумію… В чому справа? Що ви дозволяєте собі? — зібравшись із духом, вигукнула Едіт.

Він уже відчув звабливий аромат її парфумів, зупинився, зітхнув і подивився їй просто в очі.

— У вашому сховку сьогодні буде облава, — відповів просто. — Ти хочеш, щоб тебе заарештували за нелегальну партійну діяльність, Едіт? — раптово перейшов на «ти».

Вона глибоко вдихнула.

— Ну? — перепитав він. — Якщо хочеш потрапити за ґрати — не смію затримувати. То як?

Думки у її голові перетворилися на якусь мішанину.

— Я не розумію, про що ви, гере Отто… Ви ввалилися до мого помешкання… — почала було вона. — Ви мене затримуєте!

— Ах, ти не розумієш?

Він виглядав уже геть сердитим від такої її дрімучої нетямущості.

— Гадаєш, я не