Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3 - Лариса Підгірна
— Ви зарекомендували себе дуже добре у Харбіні, Марку, — провадив Сеймур. — У МІ-6 високо оцінили вашу роботу. Про те я чув навіть у Стамбулі, лондонські друзі написали мені і я тішився, наче власному успіху. Тож вітаю, для нашої контори ви цінне надбання сам по собі, і якщо так піде і далі, то вас сприйматимуть як самостійного гравця, а не як «зятя Сеймура», за якого замовили слівце. Ба більше, ви повернулися живим, і я думаю, для моєї доньки й онучки це найголовніше за усі наші з вами шпигунські перемоги. Але, судячи з усього, зараз ви маєте зосередитися на тому, аби швидше одужати. Це головне завдання.
— Наче я того сам не хочу! — Марко з-під лоба зиркнув на тестя. — Однак суттєвих змін у своєму самопочутті я не спостерігаю, лікарі кажуть, що можу панькатися із цим плечем ще кілька років і намарно.
Сеймур знову перевів погляд на вогонь у каміні.
— Але це, на вашу думку, півбіди… Чи не так?
— Так… — продовжував Марко. — Зрештою, є банальна річ. Мені треба годувати мою сім’ю. Тож якщо я не придатний більше для служби, бо жодних новин з «Бродвей Білдинг» останнім часом не отримую, то статейками для «Обзервер», сидячи вдома, на життя багато не заробиш… Щоб робити якісну аналітику, треба бувати у відповідних місцях, де, власне, твориться політика, економіка.
— Ну, ну… — Сеймур похитав головою. — Це ви загнули, Марку. Який «Обзервер», які статейки? Знущаєтеся? Ви ж знаєте — то тільки ваша легенда. Після такого феєричного початку кар’єри у МІ-6?
— Містере Сеймур, якщо називати речі своїми іменами, — промовив Швед, — я тепер наче інвалід, каліка. Моя права рука як слід не діє. Така реальність.
Він замовк. Не хотів більше говорити про свої тривоги. На лікування, реабілітацію, усі ці курорти потрібні гроші, багато грошей… Ліза торочить без упину про поїздку до Бад-Гаштайна, але Марко уже дізнавався — то шалені кошти.
Рухати заощадження? Ніколи. Вони мусять залишитися для Лізи і Марго, якщо з ним раптом щось трапиться. Але чи вдасться тепер йому заробити бодай на пристойне життя родини? Який із нього, до чорта, вояка, коли він не може револьвера втримати у руці? Навіщо МІ-6 агент, який не володіє власною правицею?
— Марку, усе буде добре, — запевнив Сеймур. — Довіртеся мені. Ви одужаєте! МІ-6 не спише вас із рахунку, «Обзервер» платитиме вам зарплатню, як і раніше, ви писатимете для них статті, працюватимете у МІ-6 й усе владнається… Єдине, що хочу вам порадити: не будьте таким щирим і безкорисливим у своїх переконаннях! Думайте більше про себе, бо хворим та немічним ви не потрібні ні своїм, ні моїм співвітчизникам. Ось що я мав на увазі, коли тоді, у Стамбулі, радив вам не запускати себе ментально, не бути просто виконавцем, — ніби прочитавши думки Марка, додав Сеймур. — Ні-ні, я не закликаю вас позбутися честі та гідності. Я знаю, як болить вам та біда, що спіткала вашу батьківщину, хлопчику мій, і розумію, що протиставити їй ні вам, ні вашим друзям, окрім себе самих та власного життя, майже нічого. Але будьте розсудливим! Мудрим! Лише той, кому відомі всі нещастя війни, може до кінця здогадатися, як вести її з користю для себе, — завершив він майже урочисто.
Швед усміхнувся. Сеймур цитував йому «Мистецтво війни» Сунь Цзи.
Так, він знає, що немічним він не знадобиться ні своїм, ні британцям. Але й свій теперішній стан Марко добре усвідомлював — рука діяти так, як раніше, не буде. Хоч би так не боліло — і то було б добре.
— Про що ви говорите, містере Сеймур? — запитав він. — Я не зовсім розумію.
— Зрозумієте. Потім, — Річард Сеймур повернувся до Шведа. — А зараз забудьте про оці свої депресивні настрої. Завтра я матиму із деким зустрічі у конторі. За два дні повертаюся до Стамбула. Із вами зв’яжуться мої друзі і допоможуть із лікуванням. А зараз… якщо ваша ласка, дозвольте мені побути на самоті. Я хочу послухати цей дім… Давно не слухав його тишу… — мовив Річард Сеймур. — Поринути у свою найбільшу слабкість — недозволена розкіш у Стамбулі, але у Лондоні мені цього ніхто не заборонить — пригадувати, наскільки щасливим я колись тут був…
Марко вийшов із важким серцем. Слова Сеймура видалися йому якоюсь маячнею, маразмом. Як можна вилікувати розірвані кулею м’язові нервові закінчення, як можна повернути їх до нормального стану?
Коли зайшов до спальні, Ліза вкладала Маргариту. Марко рушив до ванної кімнати, щоб прийняти знеболювальне. Біль у передпліччі раптом запульсував, аж у мозку закололо. Отак раптово, ні з того ні з сього…
— Чорт!
Він стиснув обідок умивальника лівою, аж пальці заніміли. Підвів очі, поглянув на своє зблідле від болю відображення у дзеркалі на стіні.
— Чо-о-орт…
Відчинив шухлядку, щоб дістати ліки, але пуделко вискочило з занімілої руки і полетіло на кахляну підлогу.
Марко знесилено кинув погляд собі під ноги. Горлечко пуделка разом із кришкою відлетіло кудись убік, на підлозі лежали розсипані пігулки.
— Зараз, любий, зараз… — Ліза була уже біля нього. — Завтра замовимо тобі нові ліки… — повторила вона кілька разів, збираючи розсипані на підлозі пігулки. — Завтра замовимо! Тут на дні ще є кілька…
— Не треба, — хрипко проказав Марко. — Збери, будь-ласка, те, що розсипалося, нічого зі мною не станеться… У нас у домі підлога стерильна, як у лабораторії.
— На, ось!
Ліза простягнула Маркові на долоні одну, але він узяв одразу дві пігулки, поспіхом вкинув до рота. Елізабет наповнила склянку водою.
Знеболювальне подіяло одразу, розсипаючись на миттєво затерплому язику кисло-гірким порошком, тож залишився ниючий біль під лопаткою — звичне відчуття, з яким він навчився співіснувати.
— Так погано?
— Дуже раптово схопило, — процідив Марко крізь зуби. — Іди… іди до дитини…
Сьогодні це було майже нестерпно. Геть не діло! Хто це, питається, вилікує? Як із таким жити?
Коли повернувся до спальні, Елізабет уже вклалася у ліжко.
— Маргарита заснула, любий, — сказала вона. — Йди до мене, йди! Все ще болить? Тобі, може, допомогти роздягнутися?
Марко похитав головою.
Він сам. Допоки може ворушити цією клятою рукою — буде усе робити сам.
Він увімкнув нічника, поволі роздягнувся, улігся, поклавши голову Лізі на груди.
— Мій дорогий, мій коханий… Усе минеться. Знайдуться кращі ліки… — проказала Ліза, обійнявши Марка і перебираючи пальцями його волосся.
— Твій батько наговорив мені якихось дивних речей… — ’ мовив він.
— А ти не зважай, що його слова дивні… Він ніколи слів на вітер не кидає.
Марко потягнувся, відхилив губами тонкий шовк нічної
