Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3 - Лариса Підгірна

— Ми давно знайомі з Елізабет, — раптом мовив Флемінг, спостерігаючи, як Маркова брова поповзла вгору. — Давно, з дитинства. Зростали разом. І я, хоч Ліззі — а саме так я її називав і вона страшенно за це сердилася на мене, — так от, хоч Ліззі і старша за мене на кілька років, я був у неї шалено, по-дитячому закоханий. Тепер я з подивом спостерігаю, як із маленької Ліззі у бузковій мереживній сукеночці вона перетворилася на чарівну леді Елізабет. І як це сталося — не розумію.

— Не забивайте собі голову, — Марко вдавано скрушно зітхнув. — Це сталося приблизно так само, як ви, мій друже, з маленького Янчика у куценьких штанцях перетворилися на справжнього лондонського денді, — сказав він, вказуючи Яну на крісло ближче до розпаленого каміна, від якого по всій вітальні розходилося благодатне тепло.

— І все ж таки Елізабет обрала вас, мій друже, не мене… — мовив Ян з інтонацією едемського змія. — Вас, іноземця, незнайомця…

— Можливо, тому, що не бачила моїх куценьких штанців, — відказав Швед. — І не бавилася зі мною у квача, — додав за мить. — Тоді б вона і мене, як вас, сприймала як брата, з яким ділила дитячі забави.

— Мушу сказати, Марку, з вами вона розквітла. Народила вам дитину… Ви пережили разом такі неймовірні пригоди…

Швед розвів руками.

— Навіть не знаю, що вам відповісти, Флемінгу… Кажуть, таке трапляється, коли люди знаходять одне одного, закохуються. Тоді починають відчувати одне одного навіть на відстані. У вас ще все попереду, мій друже, не хвилюйтеся.

— О… ні! — Ян заперечливо похитав головою. — Такої, як Елізабет Сеймур, більше не буде. Вона просто ІНША! Вона завжди була інша. У нашому бундючному британському світі усі жінки бажають лише одного: я народжу тобі купу дітей, а ти маєш мене забезпечити усім. По неділях ми разом ходитимемо до церкви і питимемо чай із моїми батьками… А далі я використовуватиму тих дітей як ланцюг, на якому триматиму тебе біля своєї спідниці аж до самісінької смерті… Оце і є та доля, якої бажає мені моя матуся. Про яке яскраве, динамічне, насичене пригодами життя може йти мова у такому випадку? — патетично вигукнув Ян. — У вас же з Елізабет все якось само собою сталося… Навіть народження доньки.

— Ну… — протягнув Марко. — Нам із Лізою просто пощастило. Однак, гадаю, це не тільки у британському світі — те, що ви змалювали, — засміявся він. — Там, звідки я родом…

— До того ж я вже якось казав вам, що не створений для родинного щастя, — перебив його Флемінг. — Я не створений для сім! і не можу бути вірним одній жінці навіть теоретично, подумки. Куди мені вже на все життя… Тому, власне, і здивований, як ви, Марку, разом із Елізабет можете поєднувати непоєднуване.

— Не повірите, Яне, для мене це теж велика таємниця, — розвів руками Швед.

— І все ж… Хотів би засвідчити леді Елізабет свою повагу… — повторив Флемінг.

— Зараз засвідчите, за вечерею, — на блідому обличчі Шведа вкотре з’явилася посмішка. — Ви ж повечеряєте з нами? Елізабет вкладає нашу доньку спати. Але, звісно, спуститься до нас, тільки-но маленька засне. Сідайте, Яне, вип’ємо по келишку, як ви кажете, отого бундючного бренді, поговоримо, поки Ліза не чує… Ви ж прийшли не просто так, маєте для мене якусь важливу інформацію? Але не хотів би обговорювати справи у присутності Лізи, поки не знатиму сам, у чому полягає суть справи. Вона завжди рветься їхати зі мною, розумієте?

Флемінг сів у крісло.

— Відчайдушна жінка! — промовив замислено.

Прийняв із рук Марка бренді, пригубив і, відкинувши голову, з насолодою засмакував благородний напій.

— А справи такі, мій друже, — мовив далі неспішно. — На вас чекає одна хороша справа і, б’юся об заклад, коли я вам розповім, у чому її суть, ви відчуєте, як ваша хандра забирається геть разом з усіма манатками.

Марко напружився.

— Ну, не тягніть, Флемінгу! — нетерпляче постукав пальцями по столу. — Кажіть уже!

— Мені потрібен надійний супутник і компаньйон в одній подорожі, — з загадковою посмішкою мовив Ян. — Інакше моя матуся продовбе серу Родеріку Джонсу, моєму босу у «Рейтер», дірку у черепі за те, що він заслав її любого синочка самого просто у лабета більшовиків… Поїдете зі мною до Москви? — додав за мить, пильно глянувши на Шведа.

— До Москви… — машинально повторив Марко. — Маєте на увазі — як журналіст?

— Так, до Москви. Як журналіст.

— Зачекайте, Яне… — похитав головою Швед. — Такі справи так не вирішуються, моя контора…

— Дурниці! — пхекнув Флемінг. — Ви гадаєте, чому я вам усе це кажу? Люди з вашої контори самі зустрілися сьогодні зі мною. Я отримав, вважайте, наказ — без вас до Москви не їхати. Вони добре обізнані з вашою діяльністю у Стамбулі і Варшаві, а ви добре володієте російською… їм потрібні там ваші вуха й очі. Окрім моїх, звісно, — додав він після невеличкої паузи. — Якби я не був у цьому переконаним, то подумав би, що то моя матуся намовила містера Сінклера, щоб він приставив вас наглядати за мною.

Марко ковтнув бренді і з неприхованою цікавістю подивився на Флемінга. У погляді з’явилися небезпечні вогники.

— Тобто, якщо я правильно зрозумів, люди з моєї контори попросили вас, Яне, запросити мене скласти вам компанію у поїздці до Москви? Що за дивина?

Ніби на знак перестороги у плечі так віддало болем, аж світло в очах згасло, а Ян все тягнув інтригу, наче кота за хвіст. Шведові уже вривався терпець.

— Ну? — проказав він, розтираючи болюче плече. — А що там, у Москві?

— І це мене запитує один із кращих журналістів «Обзервер»? — гмикнув Флемінг. — Поїдемо висвітлювати перебіг судового засідання. Ви ж знаєте, у якому дурнуватому становищі опинилися шестеро британських інженерів із «Метрополітен Віккерс». Совєти спочатку запросили їх до співпраці — будувати московський метрополітен, а тепер звинуватили у шпигунстві. Історія, направду, неприглядна, бо тепер їм як іноземним шпигунам влаштовують мало не показове судилище.

— Гм… Звісно, мені про це відомо. Але, Яне, є кілька «але». Перше — це моє плече. Покращення, на жаль, немає… Друге: а якщо мене вирахують?

— Хто? Ви ж наче у Москві ніколи не працювали, — розвів руками Флемінг.

— Зате московські агенти дуже файно працювали у Стамбулі, друже мій, — відповів Марко. — Із багатьма мені доводилося перетинатися ще до Англії… До того ж є один… Який може мене упізнати. Я мав дурість свого часу залишити його