Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3 - Лариса Підгірна

— Марку, — зітхнула Елізабет скрушно, — знову ти мене забалакуєш… Подивись мені в очі, Маркусю!

Я помітила, ще відколи увійшла до вітальні, що ти сяєш, як мідний…

— Таз, — підказав Марко, не припиняючи цілувати її шию і плечі.

— Саме так… сяєш, як мідний таз, — кивнула вона.

— На сонці… — додав Марко знову.

— Так! Світишся, як мідний таз на сонці, — гмикнула Елізабет. — Хоч я хотіла б ужити назву якоїсь більш достойної посудини. А ти знову збив мене з пантелику.

Марко зітхнув.

— Мені на думку спадає хіба ще «мідний самовар»… — проказав він, неспішно роздягаючи її. — Але ти ж знаєш моє ставлення до усього, що нагадує про Московію, Лізо.

— Зізнавайтеся, містере Швед, що вам там наплів Флемінг? На яку авантюру уже підбив?

— Поки ще ні на яку.

Шовкова комбінація сповзла до Лізиних ніг. Вона притулилася до Марка, тремтячи від його доторків.

— Я тобі не вірю, — прошепотіла йому на вухо. — Ну, Марку… любий! Я не вірю!

— А мусиш… — він вклав її, нагу, у ліжко, вкрив ковдрою, а сам узявся розстібати кардиган, потім дрібні ґудзики сорочки. — Бо я справді ще ні на яку авантюру згоди не давав, — проказав тихо. — Але завтра, коли побалакаю зі своїми… то знатиму напевне і… тоді розповім. Що можна буде…

— Ти завтра… — почала було Ліза.

— Так… У Флемінгової матусі є знайомий — якийсь військовий суперхірург… Ян обіцяв нас познайомити.

З хірургом, звісно, а не з матусею, — усміхнувся Марко. — Хочу, щоб він оглянув завтра моє плече…

Марко сів на ліжко, зовсім близько до Елізабет.

— Зараз болить? — прошепотіла вона; піднялася, цілуючи його у шрам під ключицею, провела долонею по старих хрещатих слідах від куль на спині.

— Ні, коли ти мене так цілуєш, то не болить… — Марко повернувся до неї. Світло синіх Лізиних очей лилося йому просто в душу. — Лізонько, я люблю тебе! Дуже! — прошепотів українською. — Дуже-дуже люблю!

— Отже, ти маєш намір поїхати з Флемінгом до Москви… — Елізабет важко зітхнула, обійняла його, притулилася до того шраму. — Я так і знала…

Вона відчула під рукою, як злегка напружилися м'язи Маркової спини. Усміхнулася собі під носа: значить, вгадала.

— Знала, знала, Марку… — повторила знову. — Тільки-но прочитала в газеті про те судилище у Москві над нашими інженерами, то одразу чомусь так і подумала — поїдеш…

— Ти мій Пінкертон! — Марко знову вклав Лізу у ліжко, піднявся, аби зняти решту одягу. — Звідки ти у мене така розумниця взялася, га? Що за дедукція?

— Проста логіка… — Ліза знизала плечима, спостерігаючи, як Марко роздягається. Після поранення він схуд, та все ж вимушена відмова від інтенсивних тренувань і фізичних навантажень не позбавили його тіло злагодженої грації, з якою він умів рухатися. А він тим часом вкладався біля неї, а далі затягнув, як у вир, у свої обійми.

— Ну, розкажи-но мені, — цмокнув її у лоба, — що ти там надедукувала у своїй голівці, га?

— Хто у Лондоні не знає, що малий Флемінг віднедавна працює у «Рейтер», той відстала від життя людина, — безапеляційно заявила Ліза. — Далі логічну послідовність було провести нескладно. Особливо мені. Особливо після того, як сьогодні Ян зайшов до нас із таким щасливим виразом обличчя. А далі оцей твій піднесений настрій… От тобі і вся моя дедукція.

— Лізо… — Марко схилився над нею, розглядаючи ледь помітні промінчики біля очей, обвів пальцем вигин її вуст. — Лізо, ніякий у мене не піднесений настрій, просто набридло бути недужим. Може, той лікар… і робота…

— І ти поїдеш із Флемінгом до Москви… — перебила його Елізабет. — Без мене…

— Гм-м-м… — Марко похитав головою. — Лізо, до Москви ти б не поїхала зі мною у будь-якому разі. Навіть я не знаю на сто відсотків, чи годжуся для такого завдання… Ти ж бачиш, що зі мною коїться… Тому говорити зараз просто немає про що.

— Але… — слабо запротестувала вона.

— Ніяких «але», Лізо! Я знатиму усе завтра. Усе, що зможу тобі розповісти, обіцяю, розповім. І не більше. А тепер… — та він не встиг доказати.

У сусідній кімнаті запхинькала Маргарита. Марко підхопився.

— Я сама, сама… Я швиденько…

Ліза вислизнула з-під ковдри, накинула на ходу довгий шовковий халат, кінці якого зашелестіли по килиму.

Коли повернулася, він поманив її.

— Іди до мене… поки плече не болить…

* * *

Едіт Тюдор-Харт була геть виснажена після затяжного і мабуть, безрезультатного сеансу фотографування вередливого синочка родини Коплендів. Дитина капризувала, батьки самі не знали, чого бажали…

Достатньо грошей на ексклюзивне тло у них не було, тому Едіт люб’язно запропонувала те, що використовувала у таких випадках — кілька варіантів цілком пристойного тла із повітряними кульками, пташками та солодощами, створеного нею власноруч для незаможних клієнтів.

Врешті, коли було досягнуто компромісу, син Коплендів намочив останні сухі підгузки, містер Копленд, що давно нудьгував на цьому дійстві, розсердився на дружину за її нетямущість, а місіс Копленд, ображена, назвала його штурпаком. Емоції погрожували вихлюпнутися через край, тож фотосеанс довелося негайно припинити.

Едіт пообіцяла, що, проявивши плівку з відфотографованими кадрами, обов’язково запросить подружжя Коплендів — а раптом серед тих знімків хоч один буде вдалим… Проте інтуїтивно вона відчувала: Копленди не повернуться. Вони із тих клієнтів, які, висотавши із неї усю душу, не прийдуть навіть по вдалі знімки. Передоплати ж Едіт ніколи не брала…

Далі у неї була запланована зустріч зі старшим помічником керівника лондонської «нелегальної» резидентури, Арнольдом Дейчем. До Лоун-роуд, де Арнольд Дейч за гроші ОДПУ винаймав просторі апартаменти, було якихось п’ятнадцять-двадцять хвилин їзди, однак із метою конспірації Едіт мусила дотримуватися розроблених ОДПУ детальних інструкцій, тож ця невелика відстань перетворювалася для неї на дво-тригодинну поїздку, під час якої Тюдор-Харт кілька разів змінювала напрямок, транспорт, а то і зовсім тьопала пішки, заглядаючи у кожну вітрину, як сорока в кістку.

Опинившись на куті Уайтфріарс та Фліт-стріт, не втримавшись від спокуси, геть зголодніла, зайшла у модний серед місцевих молочний бар «Чорне і біле». Тут біля вітрини, прикрашеної вафельними ріжками з ватяним морозивом, молочними струменями з білого атласу та на диво реалістичною картонною фігурою рябої корови, було добре видно тротуар та проїжджу частину — за нею ніхто не йшов. Звідси добре проглядалися й вхідні двері — теж нікого підозрілого…

Офіціант приніс Едіт замовлену склянку ванільного молока й тістечко, щедро прикрашене молочним кремом. Вона відчула, як рот наповнився слиною. Їсти хотілося так, аж руки затрусилися.

Чорт, навіщо вона доводить себе до