Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3 - Лариса Підгірна

— Знаю, хто твій чоловік, — пхекнув гер Отто роздратовано. — Мені байдуже. Він має бути вдячним, бо якби не я, він би ніколи самотужки не знайшов у Лондоні такий скарб…

— Самотужки? — здивувалася вона. — Що це означає? Він навіть не знав про моє існування. То я його…

— Не мели дурниць, Едіт, — заперечив гер Отто. — Ти багато про що не знаєш, однак я можу розповісти тобі. Твій чоловік, Алекс Тюдор-Харт, був завербований Арнольдом Дейчем ще до твого прибуття у Лондон. Він людина Дейча, як і ти, працює під прикриттям. Твоє «випадкове» знайомство з ним — фікція, маніпуляції Дейча. Тебе по приїзді сюди треба було якось прилаштувати у Лондоні, подивитися, на що ти реально здатна. Алекс погодився, роль зіграв на «відмінно», далі, зачарувавши тебе своєю респектабельністю і перспективою стати дружиною успішного лондонського лікаря, увійшов у смак… Напевно, і він закохався… У тебе неможливо не закохатися.

Едіт Тюдор-Харт заніміло дивилася на гера Отто.

— Тобто?

— Як і я… — сказав Отто. — Я теж закохався у тебе. Ще тоді, коли ти знімкувала у віденських нетрях тих люмпенів. Спочатку просто спостерігав за тобою, бо мав перевірити, чи годишся ти для роботи у Лондоні, чи справді підійдеш… І закохався. Щиро.

Едіт жадібно ковтнула повітря.

— Я не розумію, Отто… Ти отримав завдання? Чи підійду я…

— Все так, — кивнув той. — Лондонській резидентурі раптом знадобився кмітливий агент-вербувальник жіночої статі. Жвава, енергійна, пристрасна фройляйн… Коли ми зв’язалися з Айсманом…

— Що? — тремтячим голосом перепитала Едіт.

— Із твоїм партійним керівником у Відні, — терпляче пояснив гер Отто, — він одразу подумав про тебе. І порекомендував. Мені було доручено вести спостереження за тобою, проаналізувати усе і зробити відповідні висновки.

— Що ти таке кажеш? — перейшовши на шепіт, перепитала Едіт.

— Так… — кивнув гер Отто. — Тебе рекомендував Айсман. Дуже рекомендував. Бо у комплекті з усіма своїми талантами ти мала один суттєвий недолік — була по вуха закохана у нього. У гера Айсмана.

— І що?

— А те, що він не міг відповісти на твої почуття у принципі, бо жінки його не цікавлять.

— Тобто?

— Тобто він надає перевагу струнким білявим хлопчикам, — стенув плечима гер Отто. — Такий от комуністичний збоченець твій партайгеноссе.

Едіт провела по обличчю рукою. Те, що розповідав її жаданий коханець, скидалося на дурнуватий сон.

— Ти бентежила його своїм загляданням в очі і виявами почуттів, — продовжував Отто, — і він одразу вхопився за можливість спекатися тебе не тільки з Відня, але й з Австрії. Тим більше, що кращої кандидатури за тебе в осередку він не мав. А я не міг не скористатися цим шансом.

— Шансом?.. — повторила Едіт. — Яким шансом? Трахнути мене у купе потяга?

— А хіба нам було погано? — гер Отто нахилився і поцілував її оголені груди. — Я не міг стримати почуттів, коли ти опинилася так близько від мене.

Едіт похитала головою.

— Вухам своїм не вірю… — проказала вона. — Яке мерзотство!

— Мерзотство? Зовсім ні, — заперечив гер Отто. — Я просто закохався у тебе, як навіжений, і не міг не скористатися шансом бути з тобою.

— Тобто… мій спішний від’їзд до Лондона був лише добре спланованою грою?

Отто винувато кивнув.

— А облава? — запитала Едіт, відчуваючи, як гнів нещадно душить її у грудях. — Облава на наших, там… у Відні?

— Не було ніякої облави, — Отто подивися Едіт Тюдор-Харт просто у вічі й при тьмяному світлі його очі стали ще темнішими. — Не було ніякої облави, Едіт, — повторив він. — У всякому разі, не того дня. Створена мною штучна паніка не дала тобі спам’ятатися і ти зробила усе як потрібно, у найкоротший строк. Обійшлося без зайвих вмовлянь, пояснень, зборів, прощань із батьками і чого там ще… Усе склалося якнайкраще.

— Для кого якнайкраще? — процідила Едіт крізь зуби.

— Для справи якнайкраще. Усе відбулося саме так, як замовляв Лондон.

— Ти сволота, — Едіт Тюдор-Харт ошаліло накинулася на гера Отто. — Ти сволота! Будь ти проклятий! Ти сволота! Підступна сволота! Ти змусив мене покинути дім, рідне місто, покинути усе! Не дав навіть із батьками попрощатися! Збрехав мені! Скористався мною!

Геру Отто знадобилася лише мить, аби, схопивши її руки, притиснути Едіт до себе.

— Заспокойся, — промовив він. — Чуєш, Едіт? Заспокойся. Уже нічого не змінити, усе сталося, як сталося. Але, погодься, у Лондоні ти добре облаштувалася, стала кимось, розкрилася! У Відні ти б скніла біля того Айсмана, хто користував тебе по-справжньому — то це він!

— Ви обидва — падлюки! Ви обидва використали мене, — скрикнула вона, притиснута до грудей гера Отто. — А Дейч із вами! А я ще співчувала йому! Як ви могли!..

— Бачиш… — Отто трохи полегшив ті сталеві обійми. — Справа понад усе. Ми не повинні піддаватися жалю, емоціям, сумнівам… Так нас вчать. І таким я намагаюся бути. Я сподівався, що після того, що сталося поміж нами у купе і я вдовольню свою пристрасть, все минеться, я більше не згадаю про тебе і ми взагалі більше ніколи не перетнемося…

— У купе ти мене фактично зґвалтував, — прошепотіла Едіт.

Гер Отто гмикнув.

— Починається…. Там, у купе, ти бажала того самого.

— Я була розгублена, налякана…

— А зараз? Зараз — теж?

Едіт знесилено притулилася до його плеча.

— Я нещасна, бо вийшла заміж за чоловіка, якого не кохаю… — прошепотіла вона. — Вийшла за нього, щоб отримати статус… Але я не кохаю Алекса Тюдора-Харта.

— Я знаю, — відказав Отто. — Тому ти тут. Зі мною.

— Бо я увесь цей час тільки й думала про тебе, Отто. Бо я не могла тебе забути.

— Бачиш, — усміхнувся він, куйовдячи її волосся, — іноді корисно піддатися раптовій пристрасті. З того може народитися щось добре. Ми маємо бути разом, Едіт, — додав він. — Я натякну про це Дейчу, і Арнольд буде останнім дурнем, якщо не дослухається.

— В мене взагалі таке враження, що він тепер не чує нікого, окрім себе, — пхекнула Едіт. — 3 оцими своїми маленькими сімейними трагедіями…

— Ну, що ж… Тоді ми змусимо його нас почути, люба.

Едіт Тюдор-Харт більше не сперечалася. У душі після такого пристрасного сеансу кохання вона пробачила геру Отто. Пробачила. Але не забула.

* * *

Холодний стетоскоп торкнувся Маркової спини, потім грудей.

— Вдихніть. Видихніть… Не дихайте. Знову вдихніть…

Далі чіпкі довгі пальці військового хірурга, містера Велінгтона, обмацали його плече, м’язи і нижче ключиці; натиснули просто на болюче місце — Шведові аж в очах потемніло і Кров запульсувала у скронях.

А Велінгтон, поміж тим, продовжував свої маніпуляції. Попросив підняти руку, напружити, потім