Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3 - Лариса Підгірна

Вона заховала обличчя у нього на грудях і тихо схлипнула.

— Лізо… — від несподіваної палкої промови Елізабет Марко навіть розгубився. Вона ніколи не вкладала у свої слова стільки жару, ніколи не сперечалася з ним із приводу його почуттів до батьківщини чи патріотизму… Однак тепер Лізу наче прорвало. Певно, то материнство зробило її такою емоційною, а ще постійне переживання за нього… — Лізо… — повторив він. — В українців немає часу. Їх виморять голодом.

Елізабет вже не приховувала сліз. Тихо схлипувала, витираючи очі долонею.

— Лізо, люба моя… Ну… заспокойся! Я ж не жалкую про те, що ми разом! Я про інше веду мову: біда мого народу офіційній Європі нецікава, розумієш? Спочатку українську справу передали на розгляд Конгресу Європейських Націй — ну, це орган такий, що формує порядок денний засідань Ліги Націй. І що ти думаєш… Генеральний секретар Авеноль був проти розгляду питання голоду в Женеві! Чотирнадцять держав, Лізо! Чотирнадцять! І жодній немає до мого народу діла! Флемінг розповідав, що Президент Союзу Народів Мувінкль чотири рази брав слово, щоб переконати представників країн-учасниць у важливості допомоги Україні. Проте усі вони зацікавлені у співпраці з СРСР і до біди українців їм немає діла. Мовляв, СРСР не є членом Ліги Націй, а тому голод в радянській Україні — це внутрішня проблема СРСР.

— А британський уряд? — запитала вона, трохи заспокоївшись.

— Ну, що британський уряд… Політика Британії дещо змінилася. Тепер вони мусять вважати на совєцьку Росію, загравати з нею, хоч і роблять, мабуть, для українців найбільше з усіх. Зрештою, якби твої співвітчизники Гарет Джоунз та Малкольм Маггеридж не підняли питання про замовчування голодомору… Проте оці недороблені гуманісти, — Марко наче виплюнув останнє слово, — Ромен Ролан, Бернард Шоу… Письменники, чорти б їх ухопили… кажуть, що їх не хвилює доля країни, яку вони не спроможні навіть знайти на карті… Вони, бачте, поборють ближче зло — гітлеризм!

— Який цинізм! — прошепотіла Елізабет.

— Навіть Гітлер, — продовжував Марко, — і той визнав голод в Україні реальністю. Як таке можливо, що цілий світ відвернувся від мого народу, народу, що мешкає у центрі Європи? Я після візиту Флемінга просто ошаленів. Подумав: треба порадитися з Коновальцем… Можливо, якісь публікації в пресі… Не можна сидіти, склавши руки! Флемінг пообіцяв, що поки я валяюся вдома, він промацає цю тему.

Ліза зітхнула.

— Любий мій, у тебе було таке важке поранення… Ти заледве видряпався після нього! І вже майже друга ночі… Давай спати… Ранок вечора мудріший, і… І я не хочу у нашому подружньому ліжку говорити на такі теми… — мовила вона. — Я просто не пущу тебе ні до якої Женеви! Самого… — додала за мить.

— Ага… — Марко, кривлячись від болю, витягнув з-під Лізи ковдру, вкрив себе і її аж до підборіддя, притягнув кохану до себе. — Ти не пускатимеш мене самого до Женеви, а я тебе — саму на роботу, — сказав із сарказмом у голосі. — Сидітимемо обоє вдома і милуватимемось одне одним! Ти, як жабка-холодушка, геть замерзла, аж гусячою шкірою вкрилася!

— Не заговорюй мені зуби, Марку. До Женеви я тебе самого не пущу! — Елізабет насупилася і вимовила зовсім тихо: — Або я поїду з тобою, або як мінімум допоки не одужаєш повністю — ніякої Женеви…

— Мовчи, жінко! — він проказав і аж сам розсміявся з того, як кумедно це прозвучало по відношенню до дружини-англійки. — До Женеви я таки поїду без тебе, ось тільки нехай завтра з Флемінгом переговорю. А ти… якщо хочеш ходити до свого музею на роботу — вдома бути не пізніше шостої. Tu m`as compris ma cherie?[7]

Ліза вже не протестувала. Маркові обійми забрали у неї силу щось доводити чи суперечити.

— Добре… — примирливо мовила вона. — Я намагатимуся бути тобі слухняною дружиною. Але я хочу бути поряд із тобою, розумієш? Там, де ти. Тобі ж не потрібна домашня курка? Ми ж разом можемо зробити значно більше, ось як тоді, у Тарноруді…

Він поцілував її; підборіддя, шию, груди…

У такі миті забував про біль і про те, що на болючу руку не може зіпертися, не може навіть зігнути її як слід.

— Лізо, чому ти так поспішаєш? Я ж обіцяв тобі — при нагоді поїдемо разом.

— Так, пам’ятаю, у Зальцбург, на курорт термальних вод, Бад-Гаштайн, щоб полікувати твоє плече. Марку, але ти зібрався не туди…

— Просто зараз у мене буде не та поїздка… — зашепотів їй на вухо.

— У Тарноруді теж була не та.

— Так я тебе туди із собою й не брав, — розсміявся стиха він. — Хоч, по правді сказати, якби не ти…

— Визнав-таки нарешті! — тріумфуючи, вигукнула Елізабет.

— Так я цього ніколи і не заперечував, — зітхнув Марко. — Просто не завжди можна робити усе, що заманеться, а ти любиш… поперед батька…

Вона не завжди розуміла значення тих його українських примовок, але знала — якщо вони не відзначаються делікатністю, то вже вірний знак — він майже погодився. Майже.

— Марку… тобі необхідна реабілітація, тобі треба долікувати плече, — гнула свою лінію. — Ти можеш спочатку приділити увагу своєму здоров’ю, а потім роботі та усім іншим справам? Заради мене і Маргарита?

— Лізо, я обіцяю тобі, що приділю.

— Коли то нарешті станеться? Ти, я бачу, хочеш догратися до гіршого, щоб рука відмовила?

— Ні, Лізо, ні… — відповів він. — Звісно, що не хочу. Обіцяю, що все зроблю. Ну, йди до мене нарешті!

— Тоді давай домовимось, — відсторонилася вона на якусь мить. — Ти поїдеш до Женеви, зустрінешся зі своїм другом, отим містером Коновальцем, а після того — у Бад-Гаштайн, лікувати плече. Добре, Маркусю?

— Хай буде гречка… — примирливо відповів він, затуляючи їй рота поцілунком.

— Яка ще гречка? Ні-ні, обіцяй мені, що ти це зробиш! — зашепотіла Ліза, крутячи головою. — Маркусю, чуєш?

— О Господи… — вдавано страдницьки застогнав він. — Жінко, урочисто обіцяю! Поїду до того Бад-Гаштайна! Поїдемо разом, утрьох. Я, ти і Марго… Ну? Лізо… може, вже досить балачок?

Востаннє Едіт Тюдор-Харт, у недавньому дівоцтві Едіт Сушицька, знімкувала ще в Австрії, місяців сім тому.

Ті дні, проведені у Відні, звідки вона завдяки дивним обставинам перебралася до Лондона, запам’яталися їй особливо.

Із самого ранку Едіт приходила у вбогі, просяклі запахом нечистот та сміття нетрі, де мешкали віденські бідняки, виставляла на триногу важку фотографічну камеру, ловила між похмурими обдертими стінами й дахами скупі промені світла й фотографувала усе: обличчя, побут, будинки, захаращені усіляким мотлохом вузенькі брудні