Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3 - Лариса Підгірна
Під головою швидко розпливлася темна калюжа крові.
— Чорт! — вилаявся Марко.
— Неважко здогадатися, навіщо британському журналісту шльондра, у руках якої інформація про усе, що діється в Харбіні та за його межами, — незворушно проказала Воскресенська. — Особливо що стосується оборудок ваших співвітчизників із японцями… Ну, тепер, коли вам нема заради чого ризикувати, ви підете з нами на угоду, містере Мак-Міллан?
— У жодному разі, мадам, — хрипко відповів Марко і вистрілив. — Ризикувати завжди є заради чого…
Воскресенська заточилася.
Десь з-за виступу стіни пролунали ще два постріли.
Згори долинули кроки, наче кілька людей швидко спускалися у підземелля… Схоже, він у пастці… Зараз сюди надійдуть ще кілька чекістів, і йому — кінець…
Швед вистрілив у Воскресенську ще раз. Вона, ухопившись рукою за дерев’яний ящик, повільно сповзла на землю.
У глибині підвалу, десь біля сходів, у сутіні з’явилося кілька темних силуетів.
Марко обережно вибрався з-за свого укриття. Роззирнувся. Відступати було нікуди. Позаду — глуха стіна підземелля. Попереду — єдиний можливий вихід, заблокований чекістами…
Можна було б загубитися у темряві дальніх кутів, та то продовжило б йому життя на якихось кілька хвилин… Його все одно знайдуть. Їх надто багато. Можна відстрілюватися, доки не закінчаться набої, але йому навряд чи вдасться вийти живим.
Може, спробувати вести переговори? Та, схоже, мозковим центром тут була Воскресенська. Навряд чи цих московських вилупків цікавить його особа живою… Особливо тепер, коли Воскресенська мертва.
Марко напружено вдихнув повітря…
Отже… кінець. Отакий кумедний кінець у підвалі борделю… Треба ж — знову борделю!
Інтуїтивно відчув якийсь рух.
Миттєво озирнувся і застиг…
У нього, звівши неслухняними пальцями курок, з останніх сил цілилася… Воскресенська!
Пекучий біль, що пронизав його праве плече ближче до грудей, вдарив вістрям у мозок. Розум раптом потьмарився від того гострого болю. Марко ще встиг схопитися рукою за рану і побачив на пальцях власну кров…
Він упав, свідомість заплуталася, стала холодною і крихкою, немов шматок ожеледі у руці…
Луна від кроків ставала усе голоснішою. Вони пришвидшилися… Хтось гукнув. Маркові здавалося, що у вухах прозвучало його ім’я.
— Алексе… Алексе…
З останніх сил напруживши зір, Швед, здавалося, розрізнив обриси Флемінгового обличчя.
Чиїсь руки його підхопили, важко і незугарно… Біль вдарив у мозок із новою силою.
— Папка… Підніміть папку… Ось, випала… — ще долинуло до Марка, а потім він провалився у безпам’ятство…
1933 рік, Лондон,
Березень
Це ніжне личко можна було роздивлятися годинами: дивитися, як щічок торкається посмішка, як цмокає ротик і тріпочуть довгі, немов намальовані вії.
Він не міг намилуватися ним, відколи вперше взяв Маргарет на руки. Тільки-но вдихнувши ніжний, солодкий аромат маленького тільця, усвідомив: то його дитя, його плоть і кров. Його донечка.
Марко зіперся на здорову руку, нахилився до Марго, торкнувся кінчиком носа її щоки, поцілував пухку долоньку і пальчики, що тут же, наче пелюстки рожевої квітки, згорнулися у міцно стиснутий кулачок.
Марго. Маргуся! Маргарет, Маргарита… Незвичне, неукраїнське ім’я. Така красуня! Така витончена маленька красуня, що часом у Марка навіть дух перехоплювало від захоплення і усвідомлення того, що їм із Лізою вдалося створити ні з чим незрівнянне диво — її!
Нічник тьмяно освітлював спальню, широке подружнє ліжко, на якому зазвичай вони вкладали Маргарет посередині і милувалися нею, цілували і пестили, поки донечка не засинала.
Потім, пізніше, він обережно, намагаючись не розбудити, переносив Маргариту до її ліжечка, в суміжну кімнату, відділену від їх спальні тонкими дверима та завісою із китайського шовку, розшитого павичами і лапатими квітами.
Він пригадував, як Марго прокидалася серед ночі і починала пхинькати, вимагаючи її погодувати — він сам піднімався, приносив малу до Елізабет, а далі захоплено дивився, як та розстібує дрібні перламутрові ґудзички своєї нічної сорочки, підносить Марго ближче, а та жадібно шукає маленьким ротиком її груди, голосно цмокаючи, часом аж до болю, із силою смокче материнське молоко, допоки не насмакується досхочу.
А далі він знову вкладав Маргариту у ліжечко, вкривав, вимикав нічник і повертався до Лізи.
Тепер можна пригорнути її, поцілувати сонне обличчя і вуста, провести рукою по теплих, стрімких вигинах тіла, відчути, як Ліза відповідає на його пестощі, тягнеться до нього, наче витка виноградна лоза, шепоче, плутаючи англійські слова з українськими…
Сімейне життя, сповнене батьківського щастя, було недовгим, всього якихось кілька тижнів до його від’їзду до Лондона, а потім у Харбін. А потім ще довгих півроку розлуки.
Поранення. Його на межі життя і смерті вдалося врятувати, вивезти до Сингапуру, а звідти доправити субмариною до Англії…
Рангун — Тринкомалі — Коломбо — Аден — Порт-Судан — Порт-Саїд, а звідти уже рукою подати — Мальта — Гібралтар… нарешті Лондон.
Подумати тільки, яка товща води пропливла над ним! Десь на середині шляху він став почуватися краще. Флемінг неймовірно втомлював своїми безкінечними балачками, та якби не Флемінг, він би гнив уже на якомусь звалищі…
Ліза, щойно дізнавшись, що він у госпіталі, заявила його батькам, що у Франції без Марка їй робити більше нічого, особливо тепер, коли її чоловік у важкому стані. Примчала з донькою з Парижа до Лондона, до нього.
Оселилася у старому лондонському маєтку Сеймурів. Знайшла няньку, аби було на кого залишити Марго. Днювала і ночувала біля його ліжка, аж поки небезпека не минула, рана почала загоюватися і Марко почав поступово видужувати.
Змарнілий, він дивився на неї затягнутими туманною поволокою очима, ледь відчутно торкався її руки.
— Ти живий! Це головне! Усе буде добре, Марку! — шепотіла вона, торкаючись поцілунками його чола, щоки, долонь.
— Лізо, я хотів би побачити доньку, — мовив до неї. — Привези Маргариту… якщо дозволять.
Маленьке тільце у згортку мереживної ковдри — його синьоока Маргуся своєю присутністю робила справжнє диво: він почав одужувати швидше. Уже сам підіймався з ліжка, лівою рукою вчився писати, пробував ворушити правою.
Ліза слідкувала, аби він виконував усе, що радив йому лікар. На початках сама годувала його, обережно масажувала плече, допомагала розробляти зболілі м’язи правої руки. Здавалося, він більше не здатен втримати у ній нічого — так боліло. Лікар, містер Файєнс, одразу заявив: поранення складне, потрібна буде довга реабілітація, щоб відчуття вбитого у плече клину минулися, а правиця могла повноцінно функціонувати.
Масажі, всілякі компреси та знеболювальне давали короткочасний ефект. Заняття у басейні були більш помічними, однак і вони не давали
