Османськими шляхами - Мак Карсегі

–А діти? – не втримався Богдан.

–Вибачте, вельможний бею, але ніяких дітей не було. Не було тут молодих. Лише жінки та старі. Вочевидь, ясир поділили ще до того, як в’їхали в Ак-Мечеть.

–Кепські справи, – зітхнув Лаврін.

–А хто купив Мелашку? – запитав Богдан, а тоді, зрозумівши, що навряд чи Ільяз знає ім’я його дружини і поправився: – ту жінку, про яку я казав.

Оченята господаря хаотично забігали. На лоба виступили краплини поту і він втер їх зовнішньою стороною рукава.

–Щось не так, Ільязе? – прискіпливо глянув на господаря Мурат.

–Я... я... – почав затинатися татарин. – Я скажу... скажу. Давлет-паша її купив. Це єдина бранка за яку Вахід взяв великі гроші. Паші вона припала до душі. Має він слабкість на світловолосих та блакитнооких. Обожнює їх... Ой! Вибачте. Лишнього бовкнув.

Ільяз потягнувся до торбинки, але шлях його руці перегородило вістря ножа, який увігнав у стіл Мурат.

–Зажди но, друже, – хитро усміхнувся він. – Ще не заробив. Розповідай де ми можемо знайти Девлета-пашу?

–Та де ж? – здивовано знизав плечами Ільяз. – Його маєток по ту сторону Салгиру. Кожен в Ак-Мечеті знає пашу. Це високого чину чоловік.

Мурат витягнув ніж і сховав його за пояс.

–Тепер заробив, – сказав він. – Можеш іти. І принеси ще бузи.

Ільяз вхопив торбинку і подріботів геть.

–Отакої, – зітхнув Гаврилюк.

–Еге ж, – повторив за отаманом Василь. – Кепські справи.

–Так говорите, ніби якийсь простолюдин може собі купити бранку, – обурився Богдан. – Чи може кожен татарин, який тут живе, такий багатий, що може собі дозволити подібні речі? – він перевів погляд на Мурата.

–Твоя правда, – погодився кримчак, – далеко не кожен. Зараз пора спати. Я завтра вивідаю усе, що зможу про Девлета-пашу. Можливо і навідаюсь із своїми хлопцями до нього. Наголошую! Зі моїми хлопцями, для початку. Можливо, вдасться домовитись про ціну.

–Про, яку ще ціну? – обурився Богдан. – Я мушу платити за власну дружину?

–Якщо хочеш отримати її назад, заплатиш, – очі Мурата звузились. – Чи ти тут воювати надумав?

–Богдане, – вхопив козака за руку Гаврилюк, – і дружини не повернеш, і дітей не знайдеш, і себе погубиш.

Як би це гірко не було, але довелося дослухатись до слів отамана і чекати завтрашнього дня.