Османськими шляхами - Мак Карсегі

У невеликого розміру віконце, боязко заглядав місяць. Він то ховався з-за хмарами, то знову боязко визирав. Богдан не знав чи це вплив небесного тіла не дає йому заснути, чи передчуття можливої зустрічі з дружиною. Боже, як же він за нею скучив. Зараз козак лежав на ліжку, погляд його був спрямований у стелю, а перед очами стояло обличчя Мелашки. Великі блакитні очі, повні малинові вуста і світлі кучері. В його думках, вона щаслива, життєрадісна та усміхнена. Така, якою пам’ятав її, або хотів пам’ятати.

«Чи згадує Мелашка мене? – крутилось в голові. – Напевне згадує. Як же інакше?»

Богдан сів, втер обличчя рукою, ще раз глянув на місяць і підвівся. Поверх сорочки накинув на плечі кунтуш, про всяк випадок обперезався бойовим поясом і вийшов з кімнати. Ступав повільно, щоб не натрапити на будь що у темному коридорі і не розбудити поселенців. Хоч дерев’яна підлога все рівно поскрипувала після кожного кроку.

Козак спустився на перший поверх і вийшов на двір. Повітря тут було свіжим. Богдану навіть здалось, що з натяком на морозність. Він глибоко вдихнув і почав походжувати по подвір’ї. А думки його линули до дружини та дітей. Спочатку йому мало віритись, що хоч щось вдасться. Рідко трапляється таке, що люди повертаються з неволі. Хіба пощастить потрапити у потрібне місце, коли наскочать козаки. Багачі та шляхтичі з достатком могли викупляти своїх рідних. Для простого люду це непідйомні суми. Так, як і для Богдана. Хоч він і був далеко не бідний, але усіх зібраних грошей хватить хіба що на те, щоб викупити Мелашку. Про дітей і годі було думати. А, якщо взяти до уваги, що тут, у Криму, мало не кожному потрібно було заплатити, то й це, тепер, здавалось малоймовірним.

Раптом він почув шурхіт за спиною і обернувся. Рука неконтрольовано лягла на Ефес шаблі. Інша міцно стисла рукоять пістоля.

–Христино? – здивувався Богдан, побачивши жінку.

Вона стояла з розпущеним волоссям лиш в одній нічній сорочці.

–Вибачте, пане, – опустила голову жінка. – Побачила, що ви ходите по подвір’ї... вагалася, та все ж вирішила вийти.

–Маєте, що сказати?

–Маю. Не довіряйте Ільязу. Це брехливий та підступний чоловік. Я знаю, що він, після розмови з вами, відправив гінця до Девлета-паші.

–От кнуряка, – зашипів Богдан.

–Девлет-паша людина, якщо можна так його назвати, особливої жорстокості. Життя, не має значення чиє: дитини, дорослого старого, татарина, чи невірного, для нього не вартує нічого. Хіба на цьому можна нажитись, або... – Христина ніяково затнулась.

–Що, або?

–Або, як вийшло з вашою дружиною. Вона йому сподобалась. Девлет-паша був готовий віддати за неї великі гроші. І віддав. Будьте обережні.

Богдан зітхнув і закивав:

–Дякую, що попередила.

–Це ще не все, – заломила руки Христина. – Я краєм вуха чули, як Вахід говорив, що дівчат з його ясиру повели в Кафу, щоб потім відправити до Синопа. А хлопчиків до яничарських шкіл через Гезлев до Варни.

–Ще раз дякую, Христино. Чим я можу вам віддячити? – глянув у блакитні очі жінки козак.

–Мені вже нічого не потрібно, – зітхнула жінка.

–Я б міг спробувати вас викупити.

–Навіщо? – знизала вона плечами. – Я тут не вдома і на Україні тепер чужинка. Я залишилась одна на білому світі. Тож доживу вік, як Бог присудить. А у ваших рідних ще є шанс, ще є надія повернутися додому. І ви вірте. Бо інакше ніяк. Боріться за своє щастя усіма доступними методами. І нехай Господь вам допомагає.

Христина притулила руку до грудей і намацала хрестик, який висів на її шиї. Богдановій здалося, що на її очах блиснули сльози. Але жінка різко розвернулась і пішла до дверей, які вели до кімнати бранок.

Дочекатись ранку виявилось непростим завданням. Богдан намагався заснути, але вдавалось хіба передрімати кілька разів з перебоями. А далі, після сніданку, вічністю здавалось очікування Мурата. Богдан нервово походжував по подвір’ї, поглинутий важкими думками.

–Не все так погано, брате, – наблизився Лаврін. – Те, що нам вдалось знайти Мелашку – це вже з рівні дива. Дай Бог піде так далі, то й діток повернемо.

–З Северином і Орисею, не вийде все так просто, як з Мелашкою, – зітхнув Богдан. – Хоч я з тобою погоджусь. Це диво. Ще б видерти її з лап того паші.

–Бог не без милості, козак не без щастя, – наблизився, накульгуючи, до братів Василь.

–Маю взяти із вас слово, – закусив нижню губу Богдан.

–Яке ще слово? – здивувався Лаврін.

–Що ви заберете Мелашку і повезете її додому. Нехай вона, поки що, у тебе поживе, Лавріне. Або в Дарійки. Доки я шукатиму дітей.

–Залишити тебе самого? – насупив брови старший брат.

–Саме так. У тебе також є дружина, є діти. Я собі не пробачу, якщо через допомогу мені ти, не доведи Господи, загинеш. Та й Мелашку ми не зможемо із собою возити по всій Османській імперії.

–То нехай Гаврилюк її відвезе на Перекоп, а восени, разом з чумаками на Україну, – запропонував Лаврін.

–Так і буде, – погодився Богдан. – Але ти мусиш поїхати з ними. Може трапитись так, що на Перекопі затримуватись буде небезпечно.

–Добре, – поправив вуса Василь, – брата ти відправляєш. Тут твої мотиви зрозумілі. А мені якого біса пхатися з ним?

–Ця подорож ставатиме все небезпечнішою.

–Це ніяким чином не знімає мого запитання. Я – козак, ще й одинак до того ж. Моя дружина – шабля, мої друзі – пістолі, а моє життя – війна. Тож хто-хто, а від мене ти не відсахаєшся просто так. Я життя тобі рятую ще з юності. Як і ти мені, зрештою. Може пригодимося один одному ще. Та й якщо потрібно поміняти моє життя на майбутнє твоїх дітей, то я без вагань готовий на це.

–Дякую, – сумно усміхнувся Богдан і по дружньому поклав руку на плече Немові.

–А... – хотів було щось сказати Лаврін, але молодший брат перебив його.

–А ти повезеш мою дружину додому. Кому я можу більше довіряти, ніж тобі?

Застукотіли кінські копита і на подвір’я увірвались три вершники. Вони зупинились поруч з козаками і спішились.