Османськими шляхами - Мак Карсегі

–Девлет-паша запрошує усіх на вечерю, – сказав Мурат.

Козаки здивовано перезирнулися.

–Вдалося домовитись? – недовірливо запитав Богдан.

–Як бачиш.

–Ставив якісь умови?

–Поки що ні, – відповів Мурат. – Але не сумнівався – поставить. Тримайся за кишені. Грошей також затребує. Я не казав, що вона твоя дружина. Щоб була можливість маневру, коли торгуватимешся. Тобі вирішувати, що говорити.

–Дарма старався, – махнув рукою Богдан. – Ільяз уже все доніс про нас Девлету.

–Ти звідки знаєш? – це вперше, коли Мурата хоч щось здивувало з початку спільної подорожі.

–Знаю.

–Тоді готуй ще більше грошей. За так Девлет-паша її не віддасть. Якщо взагалі погодиться.

Кримчаки повели скакунів до конов’язі. Богдан глянув їм у слід і прошепотів:

–Погодиться. Змушений буде.

Хороми Девлета-паші вражали своїми розмірами. Маєток і справді був, крім того, що великий, ще й доглянутий. До будинку вела широка алея з клумбою засадженою трояндами посередині і фруктовими деревами на узбіччі. Вони якраз вбрались цвітом і несли неймовірний аромат. Десь виспівували птахи, а над кронами дзижчали бджоли. Перед самими сходинками, які вели до входу бив фонтан. Джерельно чиста вода витікала на самому його вершечку і, заповнюючи чашу за чашею падала вниз.

Двері, які складались з двох частин і переростали в гостроверхе склепіння, відчинили двоє охоронців. Зсередини війнуло свіжістю і ароматом якихось трав. На вході стояли ще вісім вартових, які зібрали зброю у гостей. Не дуже хотілось залишатись без неї, але такі були умови.

Гостей провели широким холом до просторої кімнати. Тут стояв довгий, прямокутної форми, стіл. Слуги розсадили прибулих по заздалегідь відведених місцях.

Пашу довелось чекати певний час. Богдан уже не міг всидіти на місці, бурмотав собі щось під ніс і постійно озирався.

Нарешті, прочинились бічні двері і в приміщення увійшов високий статний кримчанин одітий у дорогі одежі. Пальці прикрашали золоті перстні з різнокольоровими самоцвітами неймовірних розмірів. Сам же Девлет був не старший сорока років. У скроні та бороду де-не-де закралась сивина.

–Салам Алейкам, вітаю гостей, – зайняв місце з торця стола господар. – Радий бачити такий почт у моєму домі.

Паша подав знак рукою і прислуга почала заносити на стіл страви. Від їхньої кількості розбігались очі. Тут було і кілька страв з риби, і смажене порося, і печерні фазани. Поміж них стояли заморські фрукти, деякі з яких козаки й не бачили ніколи в житті.

–Може... – почав було Богдан, але Девлет перебив його:

–Спочатку повечеряємо. Голодні люди, як правило злі. А нам потрібно порозмовляти спокійно. Чи не так?

–Саме так, – погодився Гаврилюк і кинув погляд на Богдана.

Слуга наповнив скляні келихи вином. Щоб не виникало лишніх запитань, наливали напій з одної карафки.

–Пригощайтесь. Це урожай з моїх виноградників. Найкращі сорти, – добродушно усміхнувся Девлет.

Коли поїли знову заговорив паша:

–Тепер можна і до справи перейти. Отже, вам потрібна одна з моїх служанок. Можемо почати перемовини. Я б хотів знати, що ви готові за неї заплатити.

–Якщо у вас товар, – першим взяв слово Мурат, – то і ціну озвучувати вам.

–Нехай буде по вашому, – Девлет дістав з-за пазухи змотаний у циліндр аркуш і подав кримчаку. – Це одразу й купча. Щоб ні в кого не виникало ніяких запитань чиєю власністю є рабиня.

Жовна Богдана заходили на скулах. Було чутно скрегіт зубів. Він озлоблено засобів. Не міг слухати такого спокійно. Щоб людьми торгували, як скотиною. Це в голову не вкладалось. Але для Османської імперії це було нормою.

Мурат розгорнув купчу, перебіг по тексту і в одну мить його очі округлились від здивування.

–За такі гроші можна цілий гарем купити, – обурився кримчак.

Аркуш перехопив Богдан. Він уважно вглянувся в суму, але виду здивування не подав.

–Я маю побачити товар, – спокійно сказав козак.

–Невже ти не знаєш, як виглядає твоя ж дружина? – насмішкувато запитав Девлет.

–Я рік її не бачив.

–Побачиш, – примружив очі паша. – Грошей хватить?

–Хватить, – сухо кинув Богдан.

Він кривив душею. У нього не було й десятої частини того, що вимагав Девлет. Але, що мав сказати? Мусів викручуватися, як міг. Бути так близько до Мелашки і що? Покинути її? Залишити? Оце вже ні.

–Хотів би побачити гроші, – нагла усмішка не сходить з обличчя паші.

–Думаєш, я таку суму із собою вожу? Огляну товар, а тоді й за грішми з’їжджу. Може ти її скалічив? Звідки маю знати?

–Ти диви, який запертий. Усі залишаються тут. Тебе проведуть. Казіме!

Богдан йшов посередині. Його супроводжували четверо охоронців: двоє спереду, двоє позаду. Вони пройшли досить широким коридором по дві сторони якого розміщувались двері. Навпроти одних із них охоронці зупинились. Казім витяг в’язку ключів і відчинив замок.

–Заходь, – сказав він.

Рука тремтіла, коли Богдан взявся за клямку. Він натиснув на неї і увійшов. Подих перехопило. Вона стояла спиною до дверей навпроти вікна. Довгі світлі кучері падали на спину і плечі.

–Мел... Мелашко? – прошепотів Богдан.

Серце виривалось з грудей.

«А, якщо це не вона? Що, якщо вони помилились і це всього лиш дуже схожа на Мелашку дівчина?»

Не хотілось у це вірити.

–Мелашко, – повторив Богдан.