Османськими шляхами - Мак Карсегі

Погожий літній день невпинно наближався до свого завершення. Багряний диск сонця повис просто над горизонтом, ніби обережно вмостився на землю. Пухнасті хмаринки переливалися безліччю кольорів, від блідо-жовтого до темно-бузкового. Десь в кронах дерев співали птахи. Бадьоро цвірінькали горобці, задумливо заводив свою пісню соловей, обурювався вечірньому шуму пугач. Дятел-трудівник вистукував, немов на барабанах, а вороння, обліпивши високі тополі, викаркувало поважно. І увесь цей хор доповнював вітерець, який шелестів листям у кронах дерев, грав високими степовими травами, пестив і шурхотів житом, яке уже колосилося. Краса та й годі.

Але він не бачив її. Не бачив нічого навколо. Козак припав до шиї вороного коня і мчав щодуху. Шапка злетіла з його голови і загубилась десь у траві, на узбіччі. Та це не тривожило його. Плесом шаблі він бив коня по стегну, а п’ятами пришпорював у боки. Лиш би швидше. Туди, де в небо здіймалися клуби чорного диму.

Слідом мчало семеро козаків-побратимів. Всі, як один, не вагаючись кинулись за своїм ватажком, без роздумів та сумнівів. Він не просив їх про це, не наказував, але вони знали, що мають робити. Сотник, хоч і був ще зовсім молодим, але користувався не аби якою повагою у товариства. Він не раз рятував життя кожному з вершників. Чи то розумними наказами, чи то особисто, підставляючись під ворожі шаблі та кулі. А тепер йому потрібна допомога. Сам він не впорається. І його побратими поруч.

Сотник картав себе за недалекоглядність. Після вдалого походу, його сотня роз’їхалась. Хтось попрямував на Січ, інші поїхали по домівках. Так і він з побратимами, які залишились, відправився до рідних хуторів. Не така вже й далека дорога залишилась. Всього пів доби верхи. Але заходила ніч, а на дорозі трапився заїжджий двір. Козаки вмовили свого сотника заночувати. І ніби нічого у цьому поганого не було. Люди стомилися, адже їхали з самого ранку. Коням також без відпочинку ніяк. Та й після походу, можна було б і чарку вишнівки чи меду пригубити. Під час бойових дій зась. За таке жорстоко карали. А сотник, так взагалі не сприймав алкоголь. Кожного у свою сотні він підбирав особисто. Усі, як один завзятий і вправний козак, хоробрий і відважний. За короткий час сотня набула статусу однієї з найкращих на Січі. Від бажаючих увійти у її склад не було відбою. Потрібно пройти ряд випробувань, щоб заслужити довіру сотника. І хоч муштра тут була сурова, це лише вабило відчайдухів.

От уже видно хатинки, які тонули у вишневих садах. Але це вже були не будівлі. Згарище. Не в зелені вони потопали. В полум’ї. Хутір охоплював вогонь. Його язики, витанцьовуючи, тягнулися вгору, викидаючи жмути іскор. А він спізнився. Якби ж не залишився на ночівлю, якби ж продовжив шлях, то був би вже на місці. Зробив би все, щоб цього не трапилось. Життя б віддав без роздумів. А так, лише гнати коня до змилення і молитися Богу, що з рідними усе добре. Що вони ще живі.

Усю дорогу додому сотник лише про них і думав. Про дружину-красуню, про чотирирічного синочка і донечку, яка могла б уже почати ходити. Може вже й перше слово й сказала. Козацька доля така – з походу в похід, з від’їзду у від’їзд. Якщо вдома й буває, то здебільшого взимку, коли глибокі сніги не дозволяють ходити війною хоч кудись.

Сотник ніколи й не думав, що покине Січ. Не бачив себе за межами коша. Потрапивши на козацьку вольницю ще дитиною, він влився в товариство і став джурою. Йому подобалось те, які пригоди переживав. Тренування і походи гартували тоді ще мрійливого хлопчака. Згодом він зростав на острові, серед подібних до себе. Сиріт і дітей-втікачів було вдосталь. Усіх охочих приймала Матінка Січ. Годувала їх і вчила козацькому ремеслу. Досягнувши повноліття, кожен був не аби яким рубакою, вершником і знавцем воєнної справи. А хто ще й клепки по більше мав, то й читати та писати добре навчився, опанував стратегії бою.

Але дорослішання вносить свої зміни у характер людей. З гормонами нічого не вдієш. Так і у сотника вийшло. Тоді він був ще звичайним козаком. Закохався і одружився. Збудував хатину і оселився з дружиною на хуторі. Спочатку народився синочок, якого назвали Северином, а тоді й донечка, Орися. Але козак не покинув шаблю, не став гречкосієм. Був лицарем до кісткового мозку.

Коли усе навколо охоплює вогонь, не має й чого роздумувати, що трапилось. Так роблять лише татари. Убивають тих, хто чинить опір, а інших женуть у ясир. Все решта спалюють до тла.

Сотник в’їхав на хутір. Серце защемило від побаченого. Навколо суцільна руїна. Спалені хати, обвуглені дерева в садах, убита худоба та домашня птиця. То тут то там лежали порубані та постріляні люди. Здебільшого чоловіки, які намагались відбити напад бусурман. Сотник пришпорив коня, направивши його до свого обійстя. Його не було. Зола, попіл та головешки обгорілого дерева. Він спішився на ходу. Зістрибнув і одразу побіг до залишків хати. Став розгублений, не знаючи, що має робити.

–Сотнику, – почулось позаду.

Це побратими приїхали слідом. Вони сиділи верхи, поскидали шапки з голів і невесело розглядали усе навколо.

Він не чув слів. Ходив туди-сюди, намагаючись розгледіти хоч щось у купі згарища. Не хотів вірити у те, що там під завалами лежать тіла його дружини та діточок. Не знав, що йому робити. Кинувся на інший бік. З тої сторони хата здавалась більш вцілілою.

В саду, поруч з яблунею лежав чоловік. Його тіло частково обгоріло, а зелену траву окропила кров. Сотник пройшов мимо, лиш глянув на убитого. Він упізнав дядька Петра. Це був старий козак, який через вік і безліч поранень у походи уже не ходив. Жив поруч, у сусідній хаті. Раптом старий застогнав. Сотник зупинився, переконався, що йому не почулось і кинувся до сусіда. Зняв з пояса бурдюк води і, обережно притримуючи голову, дав попити.

–Що трапилось? – запитав сотник, хоч сам уже не сумнівався.

–Татари... – простогнав Петро. – Не вдалось... відстояти... Повели в Крим. Усіх, хто за... живим...