Османськими шляхами - Мак Карсегі

Вершник, лиш заїхавши на подвір’я, спішився. Ноги погрузились в сніг майже по коліна. Ворота за його спиною зі скрипом почали зачиняти. Козак озирнувся мимоволі, але не затримуючись, попрямував до входу у хату. Йшов швидко, хоч і припадав на праву ногу.

–Не чекали гостей посеред ночі, – зустрів у дверях гостя господар.

–Хуртовини жахливі. Двічі збивався з дороги, – відповів подорожній.

–Так, зима цього року взялась ще та. Ти самотужки приїхав?

–Так. Лиш дійшли до мене новини, одразу в дорогу.

–Чого в таку погоду людину на дворі тримаєш? – почувся жіночий голос з хати.

–Ти ба’, яка сварлива? – артистично звів очі господар. – Заходь, друже. Радий тебе бачити.

Вони поручкались і обійнялись.

–Не жінка, а вогонь, – усміхнувся гість.

–Якраз по мені. Ганно, постав но на стіл медовухи, нехай гість зігріється з дороги.

–Вже все готове, – відповіла жінка.

–Ось така господиня вона в мене. Кращої й на світі не знайдеш.

–Бережи її, Лавріне. Як ви тут. Як діти? – пройшов у сіни гість.

–Дякувати Богу, все гаразд. Ростуть соколи. Козаками мріють бути. На Січ хочуть.

Гість зняв шапку, прихилив голову заходячи в кімнату і перехрестився перед образами. Всередині було тепло і затишно. На столі стояли наїдки і карафка з напоєм. Поруч миготіло кілька свічок.

–Вітаю, Ганно, – усміхнувся Василь. – Як завжди прекрасно виглядаєш.

–Дякую. А ти, як завжди, лестощами береш. Як же так вийшло, що такий солодкий на язик, та ще й красень-козак і без дружини досі? Носить тебе Диким поле туди-сюди.

–Видно не такий уже й красень. Ось моя дружина, – усміхнувся гість, стиснувши в руці ефес шаблі.

–Е-е-е-е-е, така не зігріє, – закрутила головою Ганна.

–Ой не кажи, – погладив рукоять козак. – Нераз, як до танцю з нею стану, то десяті поти сходять. Ох і крутить мною. Ох і крутить…

–Але ж вона холодна і гостра, – усміхнулась господиня.

–Ти в мене також гостра на язик. Хоч і гаряча, – усміхнувся Лаврін, наблизився до гостя і поплескав його по плечі. – Давай до столу, друже.

–Ти диви, як заморочилась. Ще й посеред ночі. Не варто було. Я б з дороги і до сну. Що козаку потрібно?

–Не годиться так. Ні за Божими, ні за людськими законами. А ще коли сам Василь Немова завітав, то й поготів. Та й ніччю це вже не назвеш. От-от і світати буде, – усміхнулась Ганна, а тоді вдавано грізно продовжила: – Давайте, бісові діти, до столу. Охолоне ж усе.

Козаки сіли і Лаврін налив у чарки медовухи.

–Вип’ємо по кілька грамів, – сказав він. – Трохи зігріє зсередини.

Василь з дороги зголоднів. Їхав майже добу без особливих зупинок. Так, на швидку руку, перекушував в’яленим м’ясом і окрайцем хліба. Та й весь трунок. Але на їжу не накидався. Поводив себе стримано, як і зазвичай. Напій і справді зігрівав. А закусивши теплою домашньою їжею, Василь й зовсім відчув задоволення. Поривчастий вітер, який метав снігом просто в обличчя і пронизував наскрізь, здавався тепер лиш неприємним сном.

–Не хочу тебе обтяжувати запитаннями одразу з дороги, – ніяково сказав Лаврін. – Але може, які новини маєш?

–Є дещо, – кивнув Василь. – Ти ж знаєш, що літній набіг діло рук кримських татар?

–Так. Чув таке. Буджацька орда до цього походу непричетна.

–Відповідно ясир погнали в Крим. Через певні зв’язки, своїх людей і за допомогою підкупу, мені вдалось дістати деякі відомості. Мелашка точно на півострові. Достеменно не знаю де, але в Кафу її не повезли.

–Це вже не найгірші новини, – очі Лавріна заблистіли надією.

–Так, – зітхнув Василь, – але дітей у неї забрали. Куди їх відправили, мені дізнатись не вдалось.

–Ось це вже гірше. Хоч із Северином усе більш-менш ясно. Він напевне у одному з таборів для вишколу яничарів. Це звужує територію пошуків. З Орисею все набагато гірше.

–І не кажи, – зітхнув Немова. – Але вісті будуть. Мусимо почати з простішого. До того ж Січ гуде і обурюється останнім набігом татар на українські землі. Як не встерегли, майже під носом, лише Богу одному відомо. Уже не те, що говорять, а й збираються у похід. Поки що про помсту поговорюють лише у вузьких колах, але це лише питання часу. По весні військо піде на Перекоп.

–Це хороша нагода визволити Мелашку, – погодився Лаврін. – Зможеш дізнатися де вона достеменно?

–Спробую.

–Гаразд, друже, не хочу більше тобі голову забивати. Якщо поїв, то ляж відпочинь. Підозрюю ти не станеш затримуватись.

–Не стану, – кивнув Василь. – Ще маю до одного мурзи заїхати. Має він боржок переді мною.

–Заїдеш в Дунаївці?

–Так.

–Передавай усім вітання. А особливо Дарійці. Я вже весною навідаюсь.

–Гаразд, – кивнув Немова і підвівся з-за столу.

Несподівано двері скрипнули і почувся хриплий голос.

–Ось так уже справи робляться? Поза моєю спиною?

Василь глянув на худого чоловіка. Він обпирався на одвірок, схрестивши руки на грудях. Його погляд хоч і був втомлений і сам чоловік виглядав виснаженим, але в очах чітко проглядалась твердість та рішучість.

–Богдане, – винувато втупився в підлогу Лаврін, – ти...

–Не потрібно, – зупинив брата жестом руки Богдан. – Я нормально почуваюся.

–Радий тебе бачити, – щиро усміхнувся Василь і наблизився.

Козаки обійнялись.

–Навзаєм, друже, – відповів Богдан. – Я лише краєм вуха почув те, про що ви розмовляли. То ти знаєш де моя дружина і діти?

–Не зовсім, – винувато опустив голову Немова.

–До кого ти зібрався їхати? – запитав Богдан. – Що ще за мурза?

–Є один боржник, – Василь глянув на Богдана зосередженим поглядом.

–Підозрюю це Дамір.

–Він самий.

–Не найкраща ідея. Він брехливий та підступний і навряд чи зрадіє, побачивши нас. Але кращого шляху, вочевидь немає.

–Стій но, – насупив брови Лаврін. – Що означає «нас»? Ти ледь оклигав. Ще на ногах добре не тримаєшся, а збираєшся в сідло у таку жахливу погоду та далеку дорогу? Ми ледве тебе виходили, порубаного і постріляного.