Османськими шляхами - Мак Карсегі

–І я безмежно за це вдячний, брате, – підійшов Богдан і поклав руку на плече Лавріна. – Але моя дружина і діти зараз Бог зна’ де. І кожен наступний день, який минатиме, робитиме їх пошуки все важчими і важчими. Відчуваю я себе ще не повністю здоровим. Верхи ще не сяду. Та є сани. Поки ми доїдемо до Даміра, мине днів з п’ятнадцять. А по такій погоді і всі двадцять.

–Але це не відпочинок, – стояв на своєму старший брат. – Дорога втомлює. Нехай навіть і на санях.

–Там мої діти, – зціпив зуби Богдан. Очі його заблистіли. – В далекій чужині, самі-самісінькі. Вони налякані і не розуміють, що відбувається. Моя дружина в неволі у якогось паші чи мурзи. І хто знає, що з нею роблять, як знущаються, до чого змушують? Що б ти зробив на моєму місці?

Лаврін закусив нижню губу і зітхнув. Що мав говорити? Поставив себе на місце брата і зрозумів, що, якби це були його дружина і діти, перевернув би світ з ніг на голову, спустився б у саме пекло, самого Люцифера за роги вхопив би, лиш би врятувати їх.

–Можемо зробити так, – втрутився в розмову Василь. – Я витрушу з Даміра усю необхідну інформацію, а тоді повернуся і ми вирішимо, що робити далі. А ти за цей час ще сил наберешся.

–Ідея не найкраща, – скривився Богдан. – Це ж ти, два роки тому, поривався убити його, а я наполіг залишити йому життя. Краще, якщо я поговорю з тим гидотником. Повір, я зовсім не горю бажанням пхатися на територію Буджацької орди. Але іншого виходу не бачу.

–Все ж я не відсік його дурнувату голову, – обурився Немова.

–Хм. Мало бракувало.

–Що ж ви за люди такі, – зітхнув Лаврін. – Ні, щоб посеред зими, ще й такої лютої, сидіти собі спокійно в теплій хаті... Ех...

–Я це маю розуміти, як..? – примружив праве око Богдан.

–Так, – зціпив зуби старший брат. – Правильно розумієш. Як я можу тебе самого відпустити в такому стані? Оце вже Галина буде шпетити.

–Ще б пак, – вперла руки в боки господиня, яка щойно зайшла. – Як же тут не всипати перцю. А ще братом називається. Хіба так можна?

Чоловіки всі, як один, перевели здивовані погляди на Ганну.

–Що? – звела брови жінка. – Чого витріщились? Невже я не права?

–Ганно, я дуже вдячний за все, що ви для мене зробили, – ніяково почав Богдан. – І не вимагаю, щоб Лаврін...

–Знаю, – перебила господиня. – Яким же Лаврін буде братом, яким буде мужчиною, якщо не допоможе у скрутний час? Хіба ти, Богдане, не допомагав нам? В будь якій ситуації. Навіть це обійстя побудоване не без твоєї посильної допомоги. Це вже я не говорю про більш вагомі речі. Тим паче, що малий Северин похресник Лавріна.

–А я завжди казав – золота у мене жінка, – усміхнувся Лаврін.