Османськими шляхами - Мак Карсегі

У повітрі пахло весною. Степ почав офарбовуватись у зелені кольори. Трава прокидалась після тривалого сну, набиралась сили, буйно тягнулась до сонця. Ще місяць-другий і вона, підживлена цією родючою землею, зашумить на вітрі, зашелестить, заспіває своєї звичної пісні. Виросте такою, що й вершника сховає у своїх стеблах. Та зараз, степова рослинність лише набирається сили. Тішить око подорожнім. Особливо приємно бачити відродження життя, після такої лютої зими.

Ґрунтовою дорогою, розтягнувшись на добрих триста ліктів, веревицею рухалась колона. Десятки і десятки пар волів запряжених у вози та підводи, вони рухались на південь. Погоничі, в широких солом’яних брилях не поспішали, не підганяли худобу. Гойдалися в такт на скрипучих возах. То тут то там вирізнялись з поміж інших вершники. З першого погляду козаки. Добре одягнені і озброєні до зубів.

Це чумаки та купці прямували до берегів Чорного моря і до Криму. Гуртуватися у великі загони було звичним ділом. Так і безпечніше. Грабіжники чи татари спершу, як напасти, двічі подумають чи варто це робити. Купці зазвичай наймали охоронців, здебільшого козаків, або зубожілих шляхтичів, яким хоч якось потрібно було заробляти на життя. Вміння орудувати зброєю різного штибу високо цінувалось. А добрі рубаки, особливо для персональної охорони, оплачувались дзвінкою монетою. Чумаки ж похвалитись таким заробітком та достатком, як купці не могли. Тому озброювались самі. Дуже часто це були старі козаки, які осіли, покинули січ через вік, або поранення. Вони знали толк у військовій справі, часто брали із собою дорослих синів, зятів, або наймитів. Дике Поле – не місце для сентиментів, для слабкості і боягузтва. Це край, який повністю відповідає своїй назві – дикий, хижий та небезпечний. Вміння користуватись зброєю було обов’язковим.

На одному з возів сидів Богдан. Він закусив стебло трави, задумливо дивився в далечінь і мугикав собі під ніс журливу мелодію. Хоч сам завжди був веселим та життєрадісним, після того, як дружину з дітьми погнали невільниками в Крим, на його обличчі жодного разу не з’явилась усмішка. Хіба зрідка – цинічна, або сумна. Блакитні очі, що колись горіли вогнем і здавались продовженням самого неба, тепер помутніли і згасли. Біль їх зробив такими. Біль по втраті найдорожчих для нього людей. Він згадував ті чудові миті проведені разом. Скучив за своїми кровинками неймовірно. Тужив за дружиною. Хто б міг подумати, що випадкова зустріч на Солониці переросте у юнацьку симпатію, потім в кохання і врешті в одруження. Мелашка подарувала Богдану двох чарівних дітей. Малий Северинко був справжньою гордістю та надією, а Орися розрадою і потіхою.

«Де ви зараз? – крутилось в голові у Богдана. – Що робите у далекій чужині»?

Він розумів, що скоріше за все їх розлучили. Северинка точно передали в яничарську школу. І це гнітило. Висіло важким тягарем на серці. Богдан не хотів миритися з думкою, що через якийсь час, його син прийде убивати на, колись, рідні землі. Орися була ще зовсім маленькою. Це могло стати причиною, щоб залишити дитя з матір’ю. Але так бувало далеко не завжди.

Де ж тепер їх шукати? Лише одному Богові відомо. Минуло більше восьми місяців з того часу, як Мелашка з дітьми потрапила у полон. Але надія ще жевріла. Невеличка, зовсім тонка нитка вела Богдана у Крим. І хто б міг подумати, цю примарно стежину вкаже йому одвічний ворог, мурза Буджацької орди. Як же воно буває у житті? Кілька років тому, після того, як козаки у степу розбили загін татар, Дамір беззбройний стояв навколішках перед Василем і Богданом. Немова був готовий стяти мурзі голову. Але колишній джура вмовив його не робити цього. Мовляв, такий в’язень значно цінніший, коли живий. І він не прогадав. Даміра вдалось виміняти на десяток хороших козаків.

–Я Дамір-мурза, – сказав тоді він на мить зупинившись поруч з Богданом. – Я перед тобою в боргу.

–Не потрібно, – крутив головою козак. – Ми так чи інакше залишимось ворогами.

–Безумовно. Але й між ворогами може бути повага.

Тоді Богдан й подумати не міг, що доведеться ще раз зустрітися з Даміром. Але мурза виявися людиною честі і слова. Він міг убити козаків, які без запрошення прийшли на його землю. Міг полонити їх, щоб в подальшому, або продати, або виміняти. Та натомість Дамір дотримав слова, віддав борг. Козаки пробули в Буджаку п’ять днів. Їх приймали, як дорогих гостей. Дали можливість відпочити з важкої дороги, а відправляючи в зворотню путь забезпечили харчами і провіантом.

Дамір дав Богдану масивного перстня з дорогим самоцвітом. Розповів, що недалеко за Перекопом живе його родич. Часто, саме через його землі проходять татарські загони з ясиром і зупиняються на перепочинок. Стають постоєм з важкої дороги в безпечному місці. Ділять ясир і визначають куди кого краще відвезти для продажі, а кого залишити в Криму, за кого на невільничому ринку не заплатять достатньо.

Василь вмовляв Богдана дочекатись козацького походу. Січ бурлила і голосила від обурення. Вимагала помсти. Але Богдан був категорично проти. Хто зна, куди дійде запорозьке військо. Спуститься Дніпром у Чорне море, чи сушею на Перекоп. Так не дізнатися де його дружина і діти. Це занадто мала ймовірність натрапити на їхній слід. Тим паче, поки січовики рушать у похід, чумаки з купцями уже будуть в Криму. В образі купця значно легше вивідати потрібні відомості. А коли при боці торбинка з грішми, то шанси збільшуються в кілька разів.

Козаки ж, які добре уміли орудувати зброєю, у достатку не були обділені. І, хоч Богдановий хутір розорили, пограбували та спалили, все ж потрібні кошти спільними зусиллями зібрали. Тепер Василь, Лаврін та Богдан були справжнісінькими купцями. Вони звичайно виділялись з-поміж інших. Як і належить воїнам більше були схожими на найманців-охоронців, ніж на купців. Їх видавали повадки, виправа і поводження. Але в загальній масі все ж розчинились.

–До Перекопу не більше, ніж три доби ходу, – наблизився Немова.

Богдан мовчки закивав, вдивляючись на південь. Десь там його ріднесенькі. Чекають на порятунок. А може вже й зневірились. Хто зна’? Адже Мелашка точно вважає чоловіка мертвим.