Османськими шляхами - Мак Карсегі
–Найгірший відтинок шляху, – скривився Лаврін. – Саме тут найчастіше нападають на чумацькі валки.
–Не вперше в обороні стояти, – байдуже відповів Богдан, протираючи самоцвіт на перстні. – Гаврилюк добрий отаман. Колись козакував.
–Було діло, – погодився Немова. – І в урочищі Солониця був. Разом з нами з табору проривався. Після тої жахливої різанини подався чумакувати.
–Інші про нього хорошої думки, – сказав Лаврін. – Довіряють йому всеціло. Та й компанія у нас он яка. Я нарахував сто вісімдесят шість маж (чумацькі та купецькі вози) і більше півтисячі людей. Навряд чи хтось наважиться напасти на такий загін.
–Пожевемо побачимо, – зітхнув Василь. – Головорізів ласих до легкої наживи у степу хоч греблю гати.
–Думаю, вони уже за нами слідкують, – погодився Богдан. – Поки що здалеку. Прицінюються, чого їм вартуватиме сутичка.
Під вечір почали таборитися. Отаман підібрав найбільш вигідну, на його погляд місцину, на пагорбі. Так, щоб якнайдалі було видно степ у всі сторони. Вози розмістили схоже як це було притаманно козакам. Хоча славні лицарі Дикого поля не перші, хто подібним чином ставав на постій. Такі табори були звичним ділом для купців ще за прадавніх часів. Козаки лише вдосконалили їхні методи, роблячи поправку на розвиток озброєння.
Мажі зв’язали ланцюгами і розвернули дишлями назовні. Позаду нарили шанців і насипали валів. До того також чітко організовували оборону, але це вперше з початку шляху стали окопуватись. Бракувало лише гармат. А так справжнісінький похідний табір.
Богдан зловив себе на думці, що згадує повстання Наливайка, Лободи та Шаули. Майже таким же табором повстанці рухались постійно, долаючи шлях від міста до міста. І жодне військо не могло їх зупинити, аж до фатальної помилки Григорія Лободи в урочищі Солониця, де гетьман сам наказав ставати до глухої оборони. Хто зна’, як би тоді склалось, якби козаки продовжили прориватись в степ. Напевне б залився живим і Наливайко, і Турок, і можливо важко поранений Шаула б очуняв. І не зцепились би тоді козаки на Раді і не убили б Лободу. Та що тепер гадати? Майже десять років минуло з того часу. Але народ не забув кривавого побоїща. Не пробачив шляхті. А кобзарі й досі співають пісень Україною про безстрашних ватажків того повстання. Так, тепер акценти ворожнечі змінилися. Християнство різних конфесій все ще зі скреготали зубів поглядало одне на одного. Все й зовсім заплуталось. Католики так само ненавиділи православних і навпаки. А уніати стали чимось середнім між ними, хоч і явно тягнулись у сторону Риму. Та спільна загроза, із півдня, відсувала на задній план усю цю неприязнь. Постійні війни Речі Посполитою з мусульманами за Молдову, змушували їх дивитись крізь пальці на православ’я. Останньому давали все більше і більше волі для загального розвитку та розповсюдження. До того ж періодичні сутички за землі зі шведами і московитами, спонукали мати у себе в союзниках таких знаних воїнів, як козаки. Як говориться в приказці: «Ворог мого ворога – мій друг».
Цього вечора вдалось поїсти теплого. Вдень чумаки перекушували на ходу. Здебільшого хлібом, солониною і в’ялениною. Зараз же розклали багаття і зварили вечерю. Дехто був проти того, щоб палити вогні. Переймались, щоб дим від них не побачили грабіжники. Але Гаврилюк сказав, що тим кому потрібно, давно уже їх помітив. І був правий. Коли сонце уже сховалось за горизонт, а на сірому небі ще залишались його мізерні відблиски, на горизонті з’явився одинокий вершник. Усі знали, що це розвідник. Він слідкує і роздумує чи варто, чи стане їм сил напасти на табір.
–Схоже у нас гості, – облизав ложку Лаврін.
–Так і є, – погодився Василь.
–Як думаєте, – потер потилицю Богдан, – наважаться напасти чи все ж злякаються?
–Наважаться, – відповів Гаврилюк, що якраз проходив повз. Він зупинився на мить і схрестив руки не грудях. – Обов’язково перевірять нас на міцність. Якщо дамо їм доброго прочуханка, то відчепляться. Якщо ж ні, то напосідатимуть на нас аж до самого Перекопа.
