Османськими шляхами - Мак Карсегі

Далі від мурзи розмістились його діти. П’ятеро хлопчаків від чотирьох до дванадцяти років. Вони також підозріло поглядали на таких незвичних гостей. Та поводили себе тихо, як того вимагали звичаї.

–Пригощайтесь, – розвів руками, вказуючи на їжу Дамір.

Козакам принесли посудини, щось між мисками і стаканами, наповнені білою рідиною.

–Це кумис, – відсьорбнув із своєї чаші мурза. – Напій з кобилячого молока. Він зігріє вас з дороги. Їжею, яка перед вами, також пригощайтесь.

Богдан зробив ковток. Спочатку невеличкий, тоді більший. Алкогольний напій розлився нутром і справді прогрів промерзле тіло. Кінське м’ясо було незвичним наїдком для козаків, але також смакувало добре.

–Я готовий вас вислухати, – подався вперед і сперся ліктями на схрещені ноги Дамір, коли усі перекусили.

–Нам потрібно дещо знати, – почав Василь.

Мурза відповів легким кивком голови.

–Минулого літа на наші землі був набіг, – продовжив Немова. – Багато людей погнали на невільничі ринки.

–Чув про такий, – байдуже звів брови Дамір. – Але ми, буджацькі татари, до цього не причетні. Невільників погнали у Крим.

–Ми знаємо, – з притискати сказав Лаврін. – Нам потрібно знати на який ринок відвели людей.

–Ви пройшли цей шлях, ще й у таку негоду, щоб запитати у мене те, що й самі знаєте? – здивувався татарин. – Хм. Когось залишили у Криму. Здебільшого тих, які дорого не вартують. Інших, найкращий товар, молодих дівчат, юнаків і дітей, відвезли у Гьозлів та Кафу. А там, як карта ляже. По усіх містах Османської імперії, від Варни до Трапезона.

–Власне це нам і потрібно знати, – звузив очі Лаврін.

–Я не гадалка і не шаман, – розвів руки Дамір. – Ви не до того звернулися.

–Досить! – зірвався на рівні ноги Василь.

Зрідка цього козака можна було побачити у такому стані. Зазвичай він був врівноваженим та стриманим. Але тут емоції переповнила його. Ненависть і презирство, які Немова відчував до татар, виплеснулись назовні.

–Досить, улесливо нам ману в очі пускати! Усі тут знають, що ти свідомий того, куди погнали бранців. А, якщо ні, то знаєш тих, хто володіє цією інформацією.

–Негоже, козаче, так поводити себе у гостях, – прошипів крізь зуби Дамір. – Не потрібно зловживати моєю гостинністю. Ви не в такому положенні, дорогі гості.

Останні слова мурза майже прогарчав.

–Ми можемо повернутись із зовсім іншими гостинцями, – Василь так стиснув кулаки, що кісточки на його руках побіліли.

–Якщо вийдете звідси, – зневажливо зміряв поглядом козака Дамір.

–Не вийдемо ми, за твоєю гнилою душкою прийдуть. Шкода, що я тоді не вкоротив тобі віку.

–Саме тому ви, поки що, живі.

–Досить, – підвівся Богдан.

Він говорив тихо, але твердо і впевнено. Жестом руки він заспокоїв Василя і наблизився до Даміра. Козак дивився просто у вічі мурзі.

–Я знаю, що ти людина честі, Даміре. Колись я врятував тобі життя. По правді сказати, не знаю чому. Але вже точно не для того, щоб ти був мені щось винен. Так, ми вороги. Були ними, є і залишимось. Але лицарство та гідність ніхто не відміняв, навіть у таких випадках. У ясир погнали мою дружину та дітей. Знаю, тобі байдуже. Ти відвіз на ринки Ізмаіла і Очакова сотні, а то й тисячі людей. Але тепер я стою тут, у тавоєму домі, і прощшу... – Богдан затнувся. – Ні. Вимагаю повернення боргу.

–Вимагаєш? – пальці мурзи заграли на бороді. – У моєму домі? От шайтан. Але борг залишається боргом, а честь – честю. Кажи, що тобі потрібно.

–Куди погнали невільників? Я маю знати усі напрямки.

–Ти усвідомлюєш, що це, як шукати голку в копиці сіна? – густі чорні брови Даміра зійшлися на переніссі.

Богдан схилив голову і усміхнувся. Тоді звів погляд і глянув у вічі мурзі.

–А що б ти зробив заради своїх дітей? Чи сидів би склавши руки у подібній ситуації?

Дамір подивився на своїх синів. Його обличчя змінилося. Кам’яні різкі риси стали м’якшими, а очі заіскрились розумінням. Він кивнув.

–Після того, як я допоможу, борг буде сплачено.

–Згода, – кивнув Богдан.