Османськими шляхами - Мак Карсегі

Богдан зав’язав сакви і поплескав долонею по них. Монети характерно забриніли. Козак погладив вороного коня та запустив долоню в сиву гриву. Цей жеребець припав до душі Богдану при купівлі, хоч і господар конюшні, побачивши, що покупці грошовиті пропонував іншого, більш родовитого та племінного. Але Сивогрив, так назвав коня Богдан, завоював симпатію козака. Особливо після того, я тварина положила голову на плече майбутньому хазяїну.

–Ну що ж, – взяв за віжки свого коня Василь. Немова вибрав собі гніду кобилу, – нам пора. Корабель відбуває завтра вранці. Капітан казав прибути до смерку, щоб розміститися.

–Пора, – погодився Богдан.

Усі зібрались поруч з лавкою, яка колись належала покійним Газізу та Далії. Рахман усміхався в сиву бороду та вуса, хитро мружачи очі.

–Вочевидь, невірні, тут наші шляхи розійдуться, – сказав паша, простягаючи руку. – Та моя вам порада – тримайтеся подалі від Ак-Мечеті. Мій брат не забуде образи.

–Таке не забувається, – погодився Мурат.

–Не забувається, – кивнув Богдан. – Передай брату, пашо Рахмане, нехай краще на очі мені не попадається. Цього разу не пощаджу.

Рахман усміхався. Потисли один одному руки, паша стрибнув у сідло і зі своїми людьми попрямував на захід, до Ак-Мечеті.

–А ви, – кивнув Богдан, – залишаєтесь тут?

Мустафа хоч і відмився та одівся, але виглядав втомленим та нездоровим. Шкіра стала блідою, а попід очима розтягнулись сірі півкола. Рафат стояв поруч і обіймав однією рукою Аделію, а другу тримав на плечі Айрата.

–Все ж це моє рідне місто, – знизав плечами Мустафа. – Продовжу справу Газіза та Далії, торгуватиме тканинами. – він підняв руку, демонструючи культю. – Вояк тепер з мене нікудишній.

–А я не покину його тут самого, – сказав Рафат. – Він ще потребує догляду, – кримчак глянув на Амелію, тоді скуйовдив волосся Азіза і продовжив, – і мого захисту.

Амалія притулила голову до грудей коханого.

–Щасливої дороги вам, невірні, – легка усмішка майнула на обличчі Мустафи. – Нехай Аллах допоможе тобі знайти дітей.

–Дякую, – злегка відкланявся Богдан, – і вам щасливо залишатися. – Нехай вас береже Господь.

Богдан з Василем взялись прощатись з кримчаками. Коли ж підійшли до Мурата, той усміхнувся.

–Ти на Перекоп повернешся? – запитав Немова.

–Вагаюсь я, – потер потилицю Мурат, – жодного разу ще не був по той бік Чорного моря. Ось думаю, що коли вже є така нагода, то гріх нею не скористатись. Може до гурту приймете?

–Буду радий такій компанії, – щиро усміхнувся Богдан і по-дружньому поплескав кримчак по плечі.

–Один з двома невірними? – прогримів голос Вафи. – Негоже. Якщо потрібна моя поміч і, якщо оплата буде гідною, можу допомогти в пошуках твоїх дітей, козаче. Все ж я работорговець і знаюсь на цьому краще за будь кого з вас. А до прибуття нових бранців ще довго чекати.

–Якщо кажеш щиро, – поправив вуса Богдан, – то віддам усі свої гроші тобі. Лиш би знайти моїх доньку та синочка.

–Згода, – кивнув Вафа.

Чотири вершника, обпещені багряними променями сонця що ховалось за небокрай, попрямували до порту Кафи. Там їх чекав корабель до Синопа.

Кінець