Османськими шляхами - Мак Карсегі

–І вони живі...

–Це ти про кого? – брови Кірама зійшлись на переніссі.

–Козаки, паша з Ак-Мечеті і ті двоє з Перекопа.

–Що ти верзеш? – самовпевнена усмішка недовіри розійшлась на його обличчі.

Амелія знайшла в собі сили, щоб глянути просто у вічі незворушним та твердим поглядом. Цього виявилось досить, щоб кам’яне лице Кірама заграло мімікою сумнівів.

–Що ти верзеш!? – заревів він.

–Лише те, що знаю. Лише те, що бачила.

–Брешеш!

–Козаки з Перекопськими убили Хусема і його людей у моєму домі. А опісля порішили й інших. Усіх. Нікого не пошкодували. Твої люди мертві, бею.

–Не вірю! – Кірам вхопив Амелію за шию. – Ти брешеш, сучко!

–Убий її, – засміялась Кірамова пасія. – Убий для мене.

Та він не звважав. Міцні пальці все сильніше стискали шию Амелії. Жінка почала хрипіти, намагалась вирватись, дряпала передпліччя кривдника, але все було марним. Повітря бракувало. Амелія роззявляла рот, як риба викинута на берег.

–Якого біса ти сюди прийшла? – шипів Кірам. – В оману мене вводити?

–По... по... передити, – прохрипіла жінка.

Рука роззажалась. Амелія впала на підлогу, закашлялась, жадібно ковтнула повітря і звела погляд на Кірама.

–Вони йдуть по тебе. Йдуть, щоб убити і звільнити свого побратима.

–Нехай спробують, – сплюнув Кірам, але в очах промайнула тривога. – Тут вони мене не дістануть, хай там що. – На якусь мить він задумався, а тоді знову схопив Амелію за шию. – Як же тобі вдалося вижити, повіє?

–Мене... відпустили...

–За які це заслуги?

–За послугу...

Вона згадала всі образи в цю мить, шрам, що її спотворив назавжди, смерть Індіри і головорізів посланий убити її з сином та всі образи та насмішки, усю зверхність жорстокість. Амелія різким рухом витягла довгу шпильку, яка скріплювола її волосся на потилиці. Це була дерев’яна скалка сантиметрів п’ятнадцяти завдовжки із загостреним кінцем. Охорона не побачила в цьому жіночому аксесуарі загрози для свого господаря. Амелія міцно стисла шпильку і щосили вдалрила. Знизу вгору, просто в шию, одразу під підборіддям. Кірам захрипів, відпустив Амелію і почав хаотично намацувати скалку кінець якої стирчав назовні. Тепер в його погляді була не лише тривога, а й справжній страх.

Дівчина у ліжку не одразу усе зрозуміла. Дивилась мовчки, аж поки Кірам не витяг шпильку із шиї і на підлогу не хлинула кров. Він прокашлявся, а з тим згустки темно-багряної рідини вилетіли з його рота. Аж тепер, коли Кірам позадкував і почав заточуватись, дівчина заверещала і побігла до дверей. Амелія кинулась навперейми, вхопила її за волосся і повалила на підлогу. Тоді сіла зверху і закрила рот рукою.

–Закрийся, бо придушу.

Та було вже пізно. Двері прочинились і всередину забігли вартові зі зброєю напоготові. Вони оглянули кімнату, побачили Кірама, який сидів поруч з ліжком і намагався спинити кров, яка невпинно покидала його тіло, побачили Амелію, що затискала рот молодій повії. Зрозумівши що до чого, один кинувся до зловмисниці, інший допомогти господарю. Амелія бачила занесену шаблю над головою, розуміла, що її чекає смерть.

–Айрате, синочку, – сказала вона і закрила очі, прийнявши смерть.