Османськими шляхами - Мак Карсегі

Рафат поспішав як міг до своєї коханої Амаелії. Він знав, що вона чекає на нього, надіявся на це, вірив. Крок був швидким. Рафат розумів, що небезпека від людей Кірама нікуди не розвіялась. Хоч зараз вулиці Кафи були досить порожніми. Ніч розігнала усіх по домівках. Та саме в такий час творяться найтемніші справи. Рафат міцно стискав рукоять свого кинджала, готовий до можливої зустрічі з головорізами.

Ось нарешті будиночок в якому жила Амелія. Посеред облущеної стіни знаходились двері, грубо збиті з дощок. Поміж них були такі шпари, що туди легко можна пропхати руку. Рафат наблизився, постояв якусь мить. Прислухався. Зсередини долинав пронизливий звук, майже завивання. Спочатку він не міг розібрати що це, а тоді здогадався – хтось плакав. На душі заскреготало від однієї думки, що його кохану міг хтось образити. Важкий клекочучий кашель а за ним слова:

–Ні, Індіро. Ні, благаю. Не покидай мене. Не помирай.

У відповідь знову кашель. Важкий, він рвався зсередини, немовби Індіра викашлювала власну душу.

Амелія протяжна заплакала.

–Індіро... Індіро...

Рафат тихо постукав у двері. Схлипування стихло. Вочевидь Амелія прислухалась. Хоча Рафат уже звик, що дівчина завжди відчиняла з певною затримкою. Спершу кримчак думав, що Амелія випускає когось із попередніх клієнтів. Але з часом зрозумів, що це нереально. Який чоловік, що платить за ласки, погодився б виходити через вікно? Це ж абсолютна дурість.

Зазвичай, після очікування, виходила Індіра і зі словами: «не ображай її , поки мене не буде», усміхалась хитро і йшла геть.

–Це я, – сказав кримчак.

У відповідь тиша.

Рафат почекав довше, ніж звично, а тоді натиснув на клямку. Двері на зламаній завісі шурхотіли по землі. Він повільно увійшов всередину. Поруч з ліжком, на якому лежала Індіра, миготіла масляна лампа. Вона освітлювала обличчя бідолашної. З кутиків губ стікала кров. Бідолашна вже не дихала.

–Вона померла, – прикрила обличчя долонями Амелія. – А я не змогла їй допомогти. Не змогла...

Рафат наблизився, сів навпочіпки і обійняв кохану. Він не одразу помітив величезний шрам на її обличчі. Його ховала напівпітьма, а до всього ще, дівчина відвертались від коханого понівеченою стороною.

–Заспокійся, – Рафат притиснув до себе Амелію. – Це не твоя провина.

Амелія плакала. Щиро та гірко. В обіймах Рафата вона забула про шрам, забула про те, що використовувала його заради власної вигоди. Підтримка того, чиє життя для неї нічого не важило, зараз стала такою необхідною. Амелія з жахом для себе відмітила, що крім померлої Індіри більше й немає жодного друга чи подруги. І від цього ставало ще гірше. Від того, що зараз ридає на плечі чоловіка, якого й за людину не сприймала. Мала його лише, як засіб, для власної користі та збагачення. А він тут. Щиро кохає її та підтримує.

Амелія уже помічала за собою потяг до Рафата раніше. Але переконувала себе, що це навіювання, самообман. Скільки їх було? Ось таких, які обіцяли золоті гори, клялися в коханні, а тоді кидали. Вже й не злічити. А більшість ще й на кпини брали, мовляв, що ти думаєш собі дівко? Кому ти потрібна, якщо тебе пів Кафи перепробувало? І Амелія залишалась одна, з розбитим серцем і понівеченою душою. Так нарощувала вона свій захисний панцер. Немов черепаха, щоб сховатись від тих, хто хоче нашкодити чи образити. Поруч була лише Індіра. Її підтримка, її подруга, а десь і матір.

–Чоловіки всі одинакові, – говорила вона, – і потрібно їм лише одне – те, що в жінки під подолом. Не сприймай їхні обіцянки серйозно. Вони брехуни.

Амелія роками прислухалась до слів Індіри. Зрештою так і відносилась до чоловіків. Лише, як до клієнтів. Але в певний час, щось змінилось. Ні, не тоді, коли Рафат вперше прийшов. І зміна ця відбулась не в сприйнятті Амелії.

–А цей не такий, як попередні, – сказала одного разу Індіра.

Амелія лише хмикнула у відповідь. Панцир уже був сформований. Вона пообіцяла собі, що більше жоден чоловік не розіб’є її серце.

А зараз ці слова безперервно лунали в голові дівчини. Він і справді не такий. Будь хто інший плюнув би на неї і пішов шукати для своїх утіх іншу повію.

–Ну все, – Рафат взяв обличчя Амелії у долоні і великими пальцями вітер сльози з її щік. – Я поруч. Заспокійся. Я поруч...

Вмить він насупився і замовк. Рафат намацав струпи ще зовсім свіжого шрама.

–А це ще що? – кримчак повернув обличчя Амелії так, щоб на неї падало миготливе світло. – Хто це зробив? – в його голосі аж бриніла лють.

Дівчина вивільнилась і відсахнулась. Вона притислась до стіни, обійняла притиснуті до грудей коліна, руками і сховала обличчя. Чутно було лише схлипування.

–Я уб’ю його! – гримнув Рафат. – Лише скажи хто насмілився.

Він взяв Амелію за передпліччя і легко трусонув. Вона звела погляд у відповідь.

–Тобі потрібно йти.

–Ні, – закрутив головою Рафат.

–Так, – Амелія важко зітхнула. – Я не вартую твоєї уваги. Йди.

–Мені вирішувати.

–Йди... Інакше помреш. Вони тебе уб’ють. Забирай усіх своїх друзів і тікайте з Кафи. Втікайте і більше не повертайтесь. Він закатує вас, як того хлопця, що приїхав з вами.

–Ти про кого це? – не міг повірити власним вухам Рафат. – Ти знаєш щось про Мустафу? Ти бачила його? Він живий?

–Був... скоріше напів мертвим...

Рафат схопився за голову і підвівся. До нього врешті дійшло – все, що йому говорили вдень про Амелію – правда. Весь цей час його водили за носа. Як же запекло в грудях.

–Все ж це все справа рук Кірама... – прошипів Рафат. – Кажи, як до нього підібратись?

–Ти досі не зрозумів? Це він тут володар. Це він вирішує кому як жити і чи жити взагалі. Втікай, поки цілий.

–Кажи! – кримчак гепнув по столі так, що аж масляна лампа підстрибнула. Він знову схопив Амелію за плечі і трусанув. Цього разу значно сильніше. – Чуєш? Кажи!

–Не чіпай! Не чіпай їх! – почувся пискливий голос.