Османськими шляхами - Мак Карсегі

Густу темряву прорізало лише миготіння вогника. Але від цього пітьма відчувалась не менш непроглядною. В повітрі висіла напруга. Витав легкий запах криці.

Рафат був непоганим рубакою, але навіть найкращим фехтувальникам вистояти проти чотирьох противників одночасно зрідка вдається. Він розумів, що усне закінчиться для нього плачевно. Та здаватись на милість ворога й думки не мав. Краще вже загинути в бою, аніж померти в муках від катувань. А до всього забрати зі собою на той світ одного чи й двох Кірамових прихвостнів.

Молодий кримчак вихопив пістоля і спустив гачок. Зашипів порох, повився сизий дим, блимнув жовто-червоний вогник і гахнув постріл. Тепер у повітрі запахло по іншому. Залишки паленої сірки та пороху осіли на устах гіркуватим присмаком. Один з нападників зойкнув, ступив крок назад і повалився на долівку.

–Живим мені його! – командував здоровань, наближаючись. – На ремені поріжу!

Напівтемрява заважала фехтувати ефективно. Чи то захищатись, чи то атакувати було непросто. Будь який невірний рух міг призвести до неприємностей, а в обмеженому просторі й поготів.

Рафат обрав захищатись, з надією, що на контратаці йому вдасться поранити когось із противників. Вороги зробили кілька обережних випадів, завдяки чому притисли молодого кримчака до стіни. Від цього вони посміливішали та почали натискати активніше. Рафату довелось докладати не аби яких зусиль, щоб стримувати шквал ударів. Він уже відчував, як кров сочиться з незначних порізів на тілі. Та поміж тим йому вдалось кілька разів викинути шаблю у відповідь. Один з таких випадків досяг цілі. Удар не був смертельним для противника, але вивів його з бою.

–Нездари! – загарчав здоровань.

Рафат одразу відчув, що у бій вступив головний серед головорізів. Удари, які той наносив хоч і були нечастими, але лягали з такою силою, що Рафат відчував біль в зап’ясті. Шматки криці відколювались від шабель, загорались на мить дрібними іскорками і згасали навічно.

Боковим зором Рафат помітив, як всередину ввійшли ще кілька чоловіків. До цього все виглядало кепсько, а тепер і взагалі стало безнадійним. Рафат зрозумів, що людей Кірама тут багато, занадто багато, щоб вибратись.

А удари все сипались, ставали важчими для відбиття та дошкульнішими. Втома почала даватись взнаки. Сорочка просякла кров’ю від ран і прилипала то тут то там до тіла. Одна з ран виявилась досить значною. Рафат не міг тепер підняти руку, в якій тримав кинджал, вище плеча. Він розумів – це кінець. Тим паче що свіжі люди Кірама уже наблизились впритул і були готові накинутись на нього.

Почулися зойки. Стогони переплелися з лайкою. Спочатку впав один головоріз, а за ним одразу й другий. Залишився на ногах лише здоровань. Тепер він опинився наодинці проти кількох суперників.

Рафат зітхнув з полегшенням. Він не міг повірити тому, що відбувається. Щойно готувався до смерті, а тут прийшло спасіння в обличчі Богдана та Мурата. Кримчак не сумнівався що десь неподалік і Василь є, адже двійко козаків по власній волі не розлучались.

Здоровань грізно закричав. Зараз він виглядав, як хижак загнаний в глухий кут. Щойно був мисливцем, а вмить перетворився на жертву. Але хоробрості велетню не бракувало. Він відбив випади Рафата та Мурата і ще раз заревів, задоволений собою.

–Ну, давайте, невдахи! – кричав здоровань. – Хто готовий схрестити зі мною шаблі? Хто з вас не боягуз?

Богдан ступив крок вперед. Хитра усмішка не сходила з його обличчя.

–Невірний? – реготнув велетень. – Вочевидь перевелись лицарі на Перекопі та у Ак-Мечеті. Давай, підходь!

Богдан довго не думав, вихопив пістоля і вистрелив здоровань в ногу. Просто в коліна. Той вилаявся, нога підігнулась і здоровань осів, підпираючись руками, щоб зовсім не впасти.

–Ось так ти? – процідив він крізь зуби. – Таке ваше славне козацьке лицарство?

–Дивно чути, коли тобі дорікає той, хто зібрав п’ятьох проти одного, – вклав за пояс пістоля Богдан. – Напевне схожим чином ти вчинив і з Мустафою. Честі шукаєш лише там де тобі це вигідно. Та немає дурних.

Кримчаки переглянулись, адже готові були вступити з велетнем у бій на шаблях. Але ніхто сперечатись не став. Їм усе підходило.

–Відіпхни шаблю подалі, – сказав Мурат. – Поговоримо, може й життя тобі збережемо.

Велетень оскалився, стиснув Ефес міцніше і з останніх сил зробив ривок, щоб підвестися. Але шабля Рахмана впала йому на голову. Здоровань захрипів протяжно і повалився на долівку.

–Не дуже зговірливим він був, – сказав Рафат, а тоді перевів вістря шаблі на вцілілого головоріза Кірама, якого поранив в бою раніше. Той притиснувся до стіни і сидів мовчки, в надії, що про нього забудуть. – А ти, що нам розповіси?

На порозі з’явився Василь. Він оглянув усе навколо і звів брови.

–Картина маслом, – сказав він. – Оце клюнули виродки. Все, як ти і говорив, Богдане. І «язика» взяли.

–То ви з мене приманку зробили? – обурився Рафат.

–Що ж мали робити з таким твердолобим? – в голосі Мурата вчувася докір.

–Не ріж по живому хлопця, – Василь по-дружньому поплескав Рафата по плечі. – Діло молоде, а жінки уміють голову закрутити.

І тут молодий кримчак спохватився. Амелію з сином схопили. Навіть перебуваючи практично в сутичці, він чітко чув крики матері, коли Айрата витягли через віконце назовні.

–Вони викрали Амелію та її сина, – Рафат помчав надвір.

Слідом вийшли Богдан та Мустафа. Вони обійшли будинок, але там уже нікого не було. Рафат кидався то туди, то сюди, не знаючи, що робити. Та годі було й надіятись розгледіти хоч щось. Зрештою, Рафат відчув втому, біль усіх тих ран та порізів, що йому нанесли вороги. Ліва частина сорочки й зовсім побагровіла. Він відчував, як німіє рука, починаючи з пальців. Кинджал впав на землю, а Рафат обперся на стіну, залишаючи кривавий слід.

Кілька місцевих зівак через вікна, або щілини в дверях намагалися щось розгледіти. Постріли та скрегіт шабель вночі було чутно добре. Але ніхто не наважився вийти на вулицю, побоюючись за власне життя.