Османськими шляхами - Мак Карсегі

Кривава ніч добігала кінця. І хоч надворі було ще темно, але невпинно наближався світанок. Та він не ніс із собою надії на краще. Це мав бути ще один жахливий день.

Амелія зібрала волосся на потилиці і, плачучи, заливаючись сльозами, пішла у те місце, від якого потрібно триматись подалі. Вона відчувала, як тремтить від страху, як до горла підкочується неприємний згорток, як підгинаються коліна і як дрижать руки. Та іншого шляху не було.

Вона добре знала тут усі закутки та брудні вулички наповнені смородом фекалій, перегару та бруду. Місце у котрому жила Амелія було одне з найгірших частин Кафи, але в порівнянні з цими нетрями здавалось мало не покоями. Тут зібралися найбільші покидьки міста: вбивці, злодії, каліки, п’яниці, безхатьки. Усі кому не знайшлося місця на вищих щаблях суспільства. Амелія й сама зростала тут, але поривалась покинути це місце. Про ціну мова й не йшла. А після того, як вона народила, то й поготів. І ось, коли здавалось, що життя налагоджується, все покотилось шкереберть. Тепер її єдина подруга мертва, сина забрали, а вона повинна шукати нові шляхи, щоб вижити і врятувати свого Айрата.

Перед входом Амелію зупинили двоє чоловіків. Лише одного погляду на них вистачало, щоб зрозуміти, що це головорізи без жалю та співчуття. Пошрамовані обличчя вказували на загартованість в боях, а очі іскрились злістю та зневагою. Амелія бачила безліч схожих чоловіків і добре знала на що ті спроможні. Тому втерши сльози, сповільнила хід. Руки тримала так, щоб їх було видно.

–Чого тобі, жінко? – загуркотів той, що стояв праворуч.

–Маю інформацію для Кірама.

–Говори.

–Я ж сказала, для Кірама.

–Слухай сюди, страхопудино, тут ставимо умови ми. Ти виконуєш, що сказано.

–Я, звичайно, можу вам розповісти, – Амелія намагалася зібрати себе до купи і виглядати незворушливою, – але інформація для бея і тільки. Вам же відомо, що він може зробити з тобою, якщо дізнається, що через тебе пройшло те, чого знати непотрібно? Якщо ні, то я підкажу. Найменше – ви позбудетесь своїх вух та язиків.

Охоронці переглянулись. Знали, що жінка говорить правду. З Кірамом один невірний крок може коштувати дорого.

–Йди повідом, – буркнув вартовий до напарника.

За якийсь час той повернувся і поманив Амелію всередину кивком голови.

–Зачекай, – єхидно усміхнувся вартовий. – А обшук?

Жінка не відреагувала, знала, що сперечатися немає сенсу, розуміла на що буде схожий пошук зброї у неї. Коли вона лягала в ліжко Кірама, охоронці мало не щебетати, коли оглядали її. Тепер же рукам дали волю. Довго м’яли груди, сідниці та навіть запускали пальці поміж ніг. Разом з тим реготали і огидно облизували губи. Вони б її зґвалтували без роздумів, якби їхня воля. Хоча після цього візиту Амелії до Кірама це може бути не найбільшою кривдою.

Вона мовчки йшла попереду. Вартовий, який її супроводжував зверхньо хмикав:

–І навіщо тепер ти паші? Глянь на себе. Ти ж страховисько. Ха, будеш змушена сама платити, щоб хтось з тобою переспав. На колінах молитимеш.

Амелія не реагувала ніяк. Йшла вперед з думками лише про одне – як повернути сина. Це була її головна мета. А тоді Амелія б утекла з цього клятого міста. Будь куди. Лише б подалі від Кірама і його впливу. А якщо їй не судитеметься, то хоча б Айрата вберегти, хоча б його врятувати.

–Але, якщо хочеш, – продовжував охоронець, – я б міг задовільнити тебе безкоштовно. Так би мовити, згглянувся б над нужденною. Благодійність...

Обличчя Амелії змінилось. Підпухлі від плачу очі заіскрились злобою.

–Ти себе бачив? – хмикнула вона. – Тобі й за гроші остання повія не віддасться. Хіба свого друга попросиш. Ви один одного варті.

Вартовий мало власною слиною не захлинувся. Його обличчя побагровіло а очі налились кров’ю. За інших обставин чоловік розірвав би Амелію на шматки за такі слова, але зараз не міг цього зробити. Що його лютило до безмежності.

–Впустіть її, – гаркнув вартовий до двох інших, що стояли поруч з дверима, що вели до покоїв Кірама.

–Маємо оглянути.

–Оглядали вже, – невдоволено буркнув супроводжуючий. – Але, як знаєте. А ти, стерво, молись Аллаху, щоб більше ніколи не потрапити мені на очі. Інакше позаздриш мертвим.

Амелія саркастично усміхнулась у відповідь, хоч і добре розуміла, що це не пусті слова.

Її знову обшукали, облапавши за усі інтимні місця, після чого дозволили зайти всередину. Кірам, як і зазвичай, у власних покоях був одітий у довгий халат. Вже звично, у його ліжку лежала чергова жінка. Амелія глянула на неї. Молода, вродлива, вона похітливо усміхалась, кутаючись в простирадлах.

Кірам повільно підійшов до невеликого столика, взяв з фруктівниці мандарин, почистив неквапливо і вклав шматок до рота.

–І яким вітром тебе сюди занесло? – він єхидно ошкірився, – Як тобі вижити вдалось? Все ж Хусем завжди виконує мої накази.

–Він виконав...

–Ще б пак, – Кірам присьорбнув вина з келиха. – Усіх цих нестерпних зайд сьогодні не стане. Підуть на корм рибам. Проти кого вони посміли виступити? – сік зі шматка апельсини потік по бороді. – Убогі дурні.

Після самовдоволеної промови Кірам знову кинув презирливий погляд на Амелію.

–То чого ж ти сюди прийшла? – запитав він. – Просити за свого виплодка? Чи Хусем вже придушив те щеня?

–Просити... – ні то запитала, ні то ствердила жінка.

–Кажи! Якщо нічого цінного не розповісти – голови на плечах не зносиш. А сина твого вб’ю на твоїх очах. Якщо він ще живий. Остогидла ти мені.

Дівчина, що куталась в простирадлах захіхікала. Амелія знала її. Одна з тих, хто працював на Кірама. Він завжди так робив – відбирав найкрасивіших, щоб ті по черзі задовольняли його у ліжку. А вони у свою чергу були раді хоч короткий час пожити в розкоші.

–Живий... – прошепотів Амелія.

–Що ти там мугикаєш? – наблизився Кірам.

–Мій син живий, – повторила вона.

–Байдуже. Мені начхати.