Османськими шляхами - Мак Карсегі

–Мене звати Раміль, – представився чоловік. – Ходімо зі мною.

–Не слухайте його, – тряс повними щоками продавець. – Це хороша ціна. Більше ніхто не дасть. – Торгаш простягнув капшук набитий монетами.

Богдан зважив перстень в руці та ще раз глянув на мішечок з грішми. Потрібно було платити за оренду, за щось купувати їсти, а якщо не перстень, то доведеться продавати зброю. А це вже нікуди не годиться.

–Ти глянь, – хмикнув Раміль, – слиною власною захлинешся, торговцю. Добре знаєш, що й полови вартості перстня цим добродіям не запропонував.

–Я чесний, чесний...

–Ага, усі ви тут чесні, – зморшки навколо очей кримчак загострились.

–Хоч не головоріз, як ти і твої товариші, – фиркнув торговець і ще раз трусонув капшуком. Монети всередині дзеленькнули. – Будьте пильні, невірні, бо шмигне ножем по горлі десь у провулку, та й відбере в мертвих усе.

–Раміль хитро усміхнувся у відповідь і поманив помахом руки. Він повів нас вузькими вулицями Кафи до нічим непримітного будинку. Тут ми і зустріли цього чоловіка із шрамом, Вафу, – Богдан помахом голови вказав на гурт кримчаків.

 - Дамір-мурза – побратим мій. Рідніший за брата, – Вафа витер шаблю від крові краєм скатертини, що вкривала стіл. Тоді направив вістря на мертвого Кірама і продовжив, – А цей вже багато кому тут у печінках сидів. То й люду зголосилось досить, щоб відімстити недолюдку.

 - Відомстили, – кинув погляд на колишнього товариша Мустафа. – Сповна.