Османськими шляхами - Мак Карсегі

–Їх потрібно врятувати, – важко вимовив Рафат. – Амелію та Айрата... Кірам їх уб’є...

–Ходімо, – Мурат закинув руку побратима собі на плече. – Потрібно оглянути твої рани і обробити їх. Так і кров’ю стекти недовго.

–Маємо забиратись звідси, – оглянувся навкруги Богдан. – Подбай за Рафата, а я з Василем «язиком» займуся.

Немова, допомагаючи стусанами, вже виводив полоненого. Той припадав на одну ногу і заточувався. Але Василь не зважав, лише міцніше затягнув мотузку на зап’ястях «язика».

–Їх потрібно врятувати... – говорив раз -за-разом одні та ті ж слова Рафат.

Один із людей Рахмана вийшов на зустріч і вивів коней з вузького провулку.

–Все вдалось? – запитав він, оглядаючи інших.

–Якби не вдалось, то б нас зараз тут не було, – відповів Мурат і допоміг сісти в сідло Рафату. Тому це вже вартувало не аби яких зусиль. Рани робили своє.

–Їх потрібно врятувати, – повторював молодий кримчак. – І Мустафу також.

–Мустафу? – перепитав Мурат. – Ти впевнений, що він живий?

–Амелія сказала, що так...

Навіть в пітьмі було видно, як очі Мурата заіскрились надією.

Пришпоривши коней, вершники розчинились поміж темних вулиць Кафи.