Османськими шляхами - Мак Карсегі

–Закрийся, – крикнув татарин.

А вона не могла. Там плаче її Орися.

–Так, пане. Добре, пане, – кивала Мелашка, але стогнати не переставав.

Вершник закипів. Висмикнув батога і почав бити ним Мелашку. І, як би її не боліло, вона раділа. Діти, поки що, в безпеці.

–Ану тихо усі! – закомандував головний із загону і прислухався.

Жінка не затихала. Стогнала і зойкувала. Людолов під’їхав до неї і зацідив ногою по обличчі. Мелашка впала. На мить в голові запаморочилось і вона в напівсвідомості почула плач Описі і голос Северина.

–Мамо! – залунали уривчасте.

Він не стримався. Не міг дивитись, як б’ють маму. Йому було боляче від того, що доводилось бачити.

Два вершники поїхали на голос і плач. Северин притих і закрив рот сестричці. Він бачив через шпарки в траві, що татари наблизились впритул. Кінські копита топтались поруч. Орися не розуміла, що відбувається. Вона боялася. І, зрештою, плач прорвався крізь руку Северина. Один з татар зіскочив з коня, пхнув руку в нору, вхопив хлопця за комір і витягнув. Северин затиснув зуби і гамселив людолова маленькими рученятами.

–Дивись, який злий, – сказав татарин. – Добрий з нього яничар вийде.

Другою рукою він витягнув Орисю.

–А ця підросте і в гарем піде. Світловолоса, синьоока, як матір. За таких добре золота відсиплять.

Мелашка вже не стримувала емоцій. Не плакала, а вила. Знала, що ніхто її не послухає, але благала відпустити хоча б дітей. Та їх посадили верхи і загін рушив далі.

Проїжджали поруч з хутором, який татари спалили вночі. Сюди стікались усі людолови, які роз’їхались по степу виловлювати втікачів. Бранців знову зігнали в купу. Тепер їм в’язали руки, утворюючи довгі живі ланцюги на десять, п’ятнадцять душ.

Стояли так до обіду. Довше, вочевидь татари остерігались. Якщо знайшовся один загін козаків, хоч і невеликий, що роз’їжджав степом, то й інші можуть бути. А бусурмани, цього разу, прийшли сюди не для того, щоб воювати. Як би це не жахливо звучало, вони тут, щоб взяти товар, який опісля можна буде продати на невільничих ринках Акермана чи Кафи.

Мелашка одразу оглянула усіх бранців. Богдана між ними не було, як і інших козаків. Вона поглядала на залишки хутору, над яким вився дим від згарища, зустрічала кожен татарський загін, що повертався, в надії, що ось-ось і побачить свого чоловіка. Може пораненого, може побитого, лиш би живого. Але надії майже не залишилось, коли чамбул рушив у дорогу.

–Мелашко, – почула вона за спиною знайомий голос.

Жінка оглянулась. Це була односельчанка. Її обличчя також опухло від сліз.

–Не виглядай, не муч себе марними надіями. Немає його. Татари убили усіх. Я бачила. Інший чамбул наспів і порубав. Як і моїх соколиків.

Вона закрила очі руками і заридала.

Мелашка знала про що та говорить. У жінки було двоє синів-близнюків. Красиві сильні юнаки по шістнадцять років. Їх убили ще в рідному хуторі, коли вони намагались чинити опір.

–Горе нам, – ридала жінка. – Чим же ми нагрішили, що такого зробили, щоб Господь так жорстоко покарав нас. Проклинаю його. Проклинаю...

–Не кажи так, дитино, – втрутилась в розмову старша жінка. – Не гніви Бога.

–Куди ж далі? Що він зробить, як мене покарає? Життя забере? То нехай. Мені немає для кого жити на цьому світі. А на іншому, може чоловіка і дітей зустріну.

Мелашка мовчала. Кожен по різному переживає своє горе. Вона плакала. Уже не голосила. Дивилася на дітей, яких людолови везли верхи і дякувала Богу, що хоч її кровинки живі.

Усю дорогу бранці озирались, вдивлялись у степ, який плив у літній спеці, з надією, що козаки наздоженуть їх і звільнять.

Коли сонце почало котитись за горизонт, чамбул прибув до основного загону. Тут був великий табір, тисяча-півтора людоловів. Бранців нагнали не менше. Волання, завивання і плач ширився навколо. Полоненим дозволили нарешті перепочити. Кожному дали по куску в’яленої конини і по ковтку води. От і весь наїдок за день.

Довго відпочивати не довелось. Лиш стемніло, рушили в дорогу. Боялися, бісові діти, що козаки нагрянуть. Ті можуть не те, що без ясиру залишити, а й життя позбавити.

Йшли цілу ніч і цілий день. Усі потомилися без належного відпочинку, без нормальних їжі і прісної води. Татари знали, що робили. Лиш перетнули Перекоп, як людолови стали помітно веселіші. Бранці ж дивились на північ поглядами в яких згасла надія. Тепер вони в Криму, на татарських землях.

Нарешті дозволили стати на ночівлю. Бусурмани уже нікуди не поспішали. А ще через добу, бранців розв’язали. Куди звідси дінешся? В яку сторону підеш? Навколо чужі незнайомі землі. Випалена сонцем, до білого, трава і розпечений пісок під ногами. А дрібні потічки течуть настільки зрідка, що від спраги можна й померти.

Орися і Северин нарешті повернулись до Мелашки. Вона обійняла діточок, розглянула їх, чи все з ними гаразд.

–Мамо, а ми тепер в Криму? – запитав Северин.

–Так, сину, – сумно закивала Мелашка.

–Але ж тато нас врятують?

Жінка ще раз глянула в той бік де колись знаходилась їхня домівка. На її очах забриніли сльози. Вона швидко змахнула їх, щоб діти не помітили і обійняла своїх кровинок.

–Мамо?

–Врятує. Обов’язково врятує.