Османськими шляхами - Мак Карсегі

–Мелашка з дітьми? – сотник дивився на сусіда обнадійливим поглядом.

–Забрали... усіх... Їдь, Богдане... мене не врятуєш...

–Дякую.

–Пішли... на півден...захід... До Маковиці.

Сотник кинувся до коня і стрибнув у сідло. Він знав де знаходиться названий хутір. Менше чверті доби дороги.

Богдан розгледів побратимів і сказав:

–Ви не повинні їхати.

Козаки не відповіли. На їхніх обличчях було викарбуване прийняте рішення. Тому, без вагань, усі поїхали вказаним напрямком.

Татарські загони, обтяжені ясиром, доганяти не важко. Вони рухається повільно, адже поневолені йдуть пішки. Поміж них багато дітей, які сповільняють хід. А, якщо слова Петра були правдивими, то орда ще затримається по дорозі.

Так і сталось. Невдовзі, на горизонті загорілось нічне небо. Це палав наступний хутір. Татари знову убивали, грабували і брали ясир.

Козаки наблизились і зупинились на безпечній відстані. Кидатись ось так з розгону в бій – неправильне рішення. А, що б там не було, сотник ніколи не дозволяв емоціям переважати над холодним розумом.

Богдан походжував туди-сюди, чекаючи повернення розвідників. Дивився то в небо, то в землю, то вглядався в ту сторону де палав хутір. Час, здавалося, тягнувся вічно. Та невдовзі два розвідники повернулись.

–Розповідайте, – нетерпляче наблизився сотник.

–Чамбул невеликий. З пів сотні вершників. З десяток із них охороняє бранців. Інші займаються грабунком.

–Замало нас, – скривився Богдан. – Але більше не стане.

–Пане сотнику, вдаримо з наскоку. Дякувати Богу, і вогнепал є. В темряві й не зрозуміють скільки нас.

–Знаю, що кращої нагоди не буде, – скривився сотник.

Вагання потрібно було відкинути. Коли чамбул рушить в дорогу, атакувати стане важче. Та, що там, такою кількістю – неможливо. А якщо татари повернуться до основного війська, навіть найменша надія врятувати людей буде марною.

Спочатку, наскочили на тих, які охороняли бранців. Двох зарубали одразу, вони й не зрозуміли, що це чужинці. Козаки вилетіли з пітьми, немов демони з потойбіччя. Несли смерть на наконечниках своїх довгих списів. А полум’я, що охопило хутір, заворожливо грало світлом і тінню. Від чого вершники здавались ще зловіснішими.

Богдан так налетів на ворога, що його спис прошив того наскрізь, а древко не витримало, тріснуло надвоє. Сотник миттю вихопив шаблю і помчав до наступного татарина. Ворог уже натягував тятиву для пострілу, але не встиг. Богдан, не зупиняючись, завдав удару. Гостре лезо розрубало лук надвоє і ввійшло ворогу просто у перенісся. Він захрипів, похилився назад і зсунувся з сідла, повисши на стремені. Наляканий кінь помчав у степ, волочучи за собою вершника. Другий татарин махнув кривою шаблею, але Богдан вигнувся, лягаючи коню на спину, а тоді швидко піднявся і рубанув противника по потилиці.

Татари заголосили, подаючи сигнал своїм, але крик хуторян, плач та зойкіт бранців поглинули ці крики. Інша частина загону на стільки була зайнятою грабунком, що й не почула звуків бою, який відбувався за якоїсь пів милі.

–Мелашко! – гукнув Богдан, коли останній з охоронців ясиру впав замертво. – Мелашко!

–Богданко! – почулось з юрби.

–Татко! – залунав дитячий голос одразу слідом.

Сотник спішився. До нього підбігла дружина з донечкою на руках. Поруч з нею стояв синочок і обнадійливим поглядом дивився на тата.

–Мої кохані, – Богдан вхопив Северина на руки, обійняв і поцілував дружину.

Орися, молодша донечка плакала, не розуміючи, що відбувається.

–Не плач. Не плач, сонечко моє, – приговорював сотник.

Його обличчя із зосередженого та похмурого стало добрим та ніжним. Він витягнув ножа і подав дружині.

–Звільняй зв’язаних і тікайте геть.

–А ви? – в очах Меланки виднівся страх.

–У нас ще робота. Поки маємо перевагу в несподівнці, то мусимо використати. Інакше татари наздоженуть. А тоді вже будуть рубати без розбору. І першими постраждають беззбройні, жінки та діти. Ідіть.

Дружина ще раз поцілувала чоловіка і по її щоці скотилася сльоза. Син обхопив батькову шию і міцно обійняв.

–Бережи маму і сестричку, Северине, – сказав Богдан.

–Добре, тато, – закивав малий.

Сотник стрибнув у сідло і козаки попрямували до хутора. На скаку наготували пістолі. Гримнули постріли. Одразу декілька татар, поцілені кулями, упали з сідел. Спочатку бусурмани запанікували. Несподіваний нічний напад застав їх зненацька. Вони й подумати не могли, що козаків всього восьмеро. На таке нахабство не очікували. Через що спочатку кинулись навтьоки. Але коли зрозуміли, що ворога значно менше, почали перегруповуватись.  Козаки уже спорожнили свої пістолі, списи поломили, або залишили у тілах убитих татар. Бій перейшов на шаблі.

Один із січовиків загинув, ще одного серйозно поранили. Але ніхто здаватись не збирався. За спинами козаків десятки людей. Частина з них зараз бігла з полону, інша знаходилась тут. Вони ще переховувались по льохах, або неохоплених пожежею хатах.

Зіткнення були несамовитими. Січовики намагались рухатись швидко, не зупинятись на одному місці на довго, щоб їх не обступили. Перевага татар досі була три до одного. Кожен з козаків на повному скаку схрещував шаблю з ворогом і мчав до наступного. Калена сталь висікала іскри, стогнала і скреготала.

Богдан замахнувся згори, а тоді обманним рухом наніс удар збоку, розрізаючи живіт татарину. Наступний налетів одразу. Як би не намагався уникнути удару сотник, все ж ворожа шабля прорізала передпліччя. Але він не звернув уваги на поранення. Поїхав далі, до іншого ворога. Шаблі зійшлись з пронизливим вищанням. Вершники крутнулись один навколо одного. Знову заспівала сталь. Вороги виявилися гідними суперниками. Сіклись несамовито. Але затримка Богдана на одному місці коштувала йому дорого. Ззаду наблизився інший бусурман. Сотник помітив його. Намагався викрутитися з-під двох ударів. Один відбив, але другий пропустив. Шабля впала на спину, хоч і пройшла по дотичній. Богдан розвернувся і ударив у відповідь. Його удар вдався кращим. Лезо розрізали шию і з неї бризнула кров.