Османськими шляхами - Мак Карсегі

Заїжджий двір Ільяза виявився куди менший та бідніший, ніж Херіма, на Перекопі. Там було і місця вдосталь і доглянутий він був куди дбайливіше. Хоча тут, у Ак-Мечеті, на території невільничого ринку і неподалік нього, схожих будівель було з півтора десятка. За таких умов, кожен господар мав би дбати про кращий комфорт для своїх гостей. Щоб заманити їх як найбільше. Але, вочевидь, у часи торгівлі сюди з’їжджалось стільки люду, що попит брав гору над зручностями.

Найбільше різало душу і ятрило серце козаків те, що у Ільяза було чотири рабині. Одна полячка і три українки. Жінки, на перший погляд, виглядали старшими за сорок років. Хоча можливо це лише так здавалось. Вони сновигали по території, виконуючи доручену роботу, а очі були порожніми. Богдану здалось, що жінки тут знаходились досить довго від чого і втратили надію на порятунок, не те, що можуть стати вільними. Скоріше за все їх розділили зі своїми дітьми. Вони втратили жагу до життя. Так, лише існували на білому світі. І все.

Гаврилюк одразу попередив козаків, щоб бува не втнули якихось дурниць:

–Тримайте себе в руках, – наголошував отаман, – особливо ти, Богдане. Тут, у Криму, ви побачите ще багато такого, що вам не сподобається. Але, якщо бажаєте досягти мети, мусите поводитись відповідно.

Що-що, а ванни-чани тут були зручні. У них можна було зануритись з головою. Гарячу воду приправили якимось запашними травами і ароматними еліксирами, що й вибиратися назовні зовсім не хотілося. Рушники, якими довелось витиратись були не найновішими, але точно чистими. Після вмивання було навіть якось неприємно влазити у запилений нечистий одяг. Але Ільяз, видно плата його приємно вразила, або він розраховував на щедру доплату, подбав про змінний одяг, поки повсякденний мали попрати і привести в порядок. Татарські наряди – сорочка, шаровари і халат, були досить незвичними, але при цьому зручними.

Богдан, якраз оперезувався шовковим поясом, коли у двері почувся стукіт.

–Заходьте, – сказав козак.

Всередину увійшла одна із рабинь – блакитноока жінка зі світлими кучерями, схованими під хустиною, зав’язаною на потилиці. Вона одразу ж втупила погляд в підлогу і сказала тихо татарською:

–Ільяз-бей наказав...

–Зачекай, – перервав жінку козак українською. – Можеш рідною мовою.

–Як бажаєте, – не підіймала очей жінка. – Ільяз-бей наказав просити вас до зали. Вечеря готова.

–Дякую, – зітхнув Богдан і пішов до виходу, але вже в дверях зупинився і запитав: – Як тебе звати?

–Христиною.

–Давно у неволі?

–Я вже й лік часу втратила. Років дванадцять, напевне, – відповіла жінка і перевела мову: – Ви усі речі забрали дорогоцінні, щоб я могла привести ваш одяг до належного стану?

–Так, – розгублено кивнув козак.

–Добре, пане.

Богдан ще раз поглянув на жінку. Вона йому нагадала Мелашку. Така ж блакитноока і світловолоса. Хоча у кучері Христини уже пробралась сивина, все ж якась схожість була. Від однієї думки, що його кохана повинна ось так страждати, чіпляло за живе. Козак підійшов до Христини.

–Я шукаю свою дружину, Мелашку. Вона дуже схожа на тебе. Може ти її бачила? Минулого року її з дітьми погнали в ясир. Слід привів мене сюди.

–Я не знаю нічого, пане, – злякано відповіла жінка. Її очі хаотично забігали.

Богдан взяв Христина за руку.

–Ти впевнена?

Жінка відстрибнула, немов попечена. Козак помітив характерні полоси на її зап’ястях, шрами від ран.

–Не бійся мене. Я тобі не зашкоджу.

–Я не вас боюсь. Вибачте. Я не знаю нічого. Мені заборонено розмовляти з постояльцями, якщо це не стосується моїх обов’язків.

Христина вхопила одяг і швидко покинула кімнату. Богдан розчаровано закрутив головою і вийшов слідом.

Усі сіли за спільний стіл. Це здивувало не лише тих кількох зайд, а навіть Ільяза. Але, що йому до того хто з ким ручкається? Лиш би гроші платили. А ці гості виявились не аби якими щедрими. Тому то й господар сам звивася, як вуж, поруч. Так і хотів себе показати, щоб бува про нього не забули. Обіцяли ж бо, що добре заплатять за інформацію.

Зрештою дочекався Ільяз того, що Мурат закликав його до столу. Господаря посадили так, що навпроти опинився сам ватажок кримчаків і Богдан.

–Ваш покірний слуга, до ваших послуг, – злегка вклонився господар перш ніж сісти. Його оченята хитро бігали туди-сюди ласі до наживи.

–В середині минулого літа прибули воїни з ясиром.

Богдан говорив українською, Мурат же перекладав його слова. Вирішили саме так, щоб не виникало непорозумінь. Сказане Ільязом не було потреби розтолковувати, хіба що окремі слова, адже усі козаки досить добре розуміли татарську мову.

–Ви ж знаєте, що в такий час тут багато люду. Мені хоча б знати, який ага їх вів. А знаю я їх усіх. Майже. Самі розумієте, робота така, – потирав руки Ільяз.

–Їх вів Вахід.

–Дай но згадаю, – почесав потилицю господар.

Богдан гепнув об стіл торбинкою з монетами. Очі Ільяза одразу заблистіли і до нього повернулась пам’ять.

–Був Вахід. Добре пам’ятаю, що був. На початку серпня. Людей мав зовсім мало. Незвично, як для нього. Все бідкався, що цього разу багато втратив. А люд також не дурний, – засміявся вдоволено господар. – Побачив, що той поспішає продати ясир, щоб встигнути у ще один, осінній похід, тай давай ціну збивати. То він тут собі волосся на голові мало не усе вирвав. Все пив і жалівся... Навіть я собі одну бранку взяв. Утричі дешевше, ніж зазвичай.

–Досить язиком плескати. До справи, – гримнув Мурат.

–До якої? Запитуйте.

–Поміж бранців мала бути жінка, років двадцяти двох. І двійко діток.   Хлопчик років чотири і дівчинка, трохи більше року від народження.

Мурат, перекладаючи слова Богдана, описав Мелашку та дітей.

–Була така, – закивав Ільяз. – Важко не помітити жінку з такою зовнішністю. Я пам’ятаю, вона постійно плакала. Сновигала табором, немов тінь.