Османськими шляхами - Мак Карсегі

Місто Ак-Мечеть розмістилось на двох берегах Салгиру. Важко було назвати його неприступною фортецею. Хоч і, білого кольору, стіни були досить високими і ворота здавались міцними, але не складалося відчуття того, що місто неможливо взяти приступом.

«Та чи хоча б раз хтось намагався це зробити? – майнуло у Богдановій голові. – Кому воно потрібне, так далека, аж у серці Криму?»

Найвищою будовою у місті була золотоверха мечеть і мінарет неподалік. Дім молитви виглядав справді велично, особливо на фоні невеликих, кубічної форми, будиночків з білого вапняку. У стінах пройми для вікон закривались лише дерев’яними ставнями. Не було ані скла, ані бичачих міхурів (скло в ті часи було дорогим матеріалом. Саме тому вікна часто затягували прозорими міхурами великої рогатої худоби).

«Напевне через порівняно теплий клімат», – подумав Богдан.

Все для нього, як і для Лавріна та Василя, було тут новим та незвичним. Вулички поміж будинками без стріх, здавались запиленими. На фоні сонячного проміння, складалося враження, що йде дощ з пилу. Особливо для тих, хто їхав не попереду, а слідом за кимось. Доводилось ковтати повітря з неприємним присмаком піску. Виникало непереборне бажання побачити на небі чорні хмари з яких би хлинула рясна злива.

Люди тулилися до білих стін, пропускаючи подорожніх. Дехто перешіптувався, поглядаючи з підозрою на козаків. Один сивобородий дідок висікав іскри з-під кошлатих брів, доки врешті не вилаявся і плюнув під кінські копита.

–Що він сказав? – запитав Богдан. – Я зрозумів щось про сина. Але не настільки добре знаю їхню мову.

–Прокляв нас, – знизав плечами Гаврилюк. – Сказав, що ми, нелюди, убили його сина.

–Навіть так? – брови Лавріна підстрибнули на лоба.

–Цікаво де це трапилось? – буркнув Василь.

–Хто знає? – оглянувся Мустафа. – В Очакові, Кафі чи Варні. Ваш брат любить залітати сюди на своїх човниках.

Богдан кинув на кримчака неоднозначний погляд, але змовчав.

–Прикуси язика, – гримнув на підлеглого Мурат.

Той слухняно опустив голову.

–Може з цього щось і вийде, – прошепотів сам до себе Гаврилюк і хитро усміхнувся у густі вуса.

Вузькі вулички залишились позаду, привівши подорожніх до великої площі, яка розмістилась перед мечеттю. Тут різнорівневі басейни створювали водопади кристально чистої води. На алеях росли зелені дерева. Тут були і тиси, і ялівець, і навіть покручені акації. А попід стовбурами вчився чебрець. Усі вони доглянуті, немов би це були якісь фруктові дерева, або городина, а не рослини придоріжжя та обочин.

–Рай на землі, чи що? – здивувався Богдан.

–Таке у них уже відношення до Аллаха, – закивав отаман. – Кожен народ шанує свого бога.

–Дивно воно якось, – зітхнув козак.

–Що саме? – запитав Гаврилюк, хоча добре розумів, що має на увазі Богдан. Сам не одноразово думав на подібні теми.

–Нам, християнам, говорять, що наш Бог один. Він і є творцем. Ніяк інакше. Їм, мусульманам, втовкмачують те ж саме про Аллаха. І це ж ще далеко не все. Ми – православні. Поляки і далі на захід католики. Після прийняття унії з’явились католики східного обряду. Схожий поділ є і у мусульман – шиіти і суніти. І це вже я не беру до уваги інші вірування, такі як іудаїзм, буддизм і багато таких, про які ми, або не знаємо, або чули лише краєм вуха. І кожна течія вважає свого бога істинним. А свою молитву найбільш правильною.

–Повір мені, козаче, – відповів Гаврилюк, – краще не намагатися усе це осягнути. Мізки собі зрештою поламаєш. Світ дуже різноманітний і дивний. Важко зрозуміти усе, що в ньому відбувається.

–Тут і не посперечаєшся, – погодився Василь.

–Зараз мене хвилює одне, – важко зітхнув Богдан. – Найбільше у світі, я хочу побачити своїх рідних. Я б волів молитись будь якому з богів, або й усім відразу, лише б знайти дружину та діточок і повернути їх додому.

Подорожні оминули райську площу, протиснулись ще кількома вузькими вуличками і виїхали на відкриту місцевість. Це знову була площа. Але вона кардинально відрізнялась від тої, що лежала перед мечеттю. Ця видалась сірою і брудною. Де-не-де тут стояли, грубо збиті з соснового стовбура, конов’язі та загорожі для худоби. На іншій стороні розмістились двоповерхові будівлі. Все з того ж вапняку.

–Що це? – запитав Лаврін. – Де ми?

–Невільничий ринок, – відповів Гаврилюк. – Зараз тут пусто, після зими. Але уже перші татарські загони рушили за ясиром, в Річ Посполиту, в Московію, до Балкан і в Україну. До літа сюди привезуть перших бранців.

–Такий великий? – чи то запитав, чи то ствердив Богдан.

–Повірте, хлопці, на слово – цей один із найменших у всій Османські імперії. От, Юрка запитайте. Йому довелось у Варні побувати. Це я вже не говорю про Кафу.

–Так і є, – погодився хлопчина. – Це, як мишу з бугаєм порівнювати. У Варні ринок невільників – це ціле містечко на березі моря.

–Як же ти звідти вибрався? – здивовано запитав Лаврін.

–Завдяки запорожцям, – глянув на Гаврилюка Юрко вдячним поглядом.

–Пощастило, що запорожці того року вирішили на Раді йти у морський похід, – Гаврилюк задумливо зітхнув. Видно було, що він сумує за справжнім козацьким життям. – Це був минулий,1606 рік. Я вже ходив з чумаками. Отаманував. Але наказним гетьманом тоді обрали мого хорошого товариша і побратима, Григорія Ізаповича. Я не міг відказати у його проханні приєднатись до походу. Так і вийшло, що ми у Варні визволили невільників. Серед них був і Юрко. Припав до душі мені цей хлопчак. Так і тримаємось купи.

–Я чув про цей похід, – зосереджено глянув на отамана Василь. – Три десятки козацьких чайок тоді наробили шороху на берегах Чорного моря. Спочатку атакували Білгород, тоді Кілію.

–Було таке, – отаман звів очі вгору, немов би згадував минулі події. – Ми тоді захопили десять ворожих галер і ще з півтора десятка потопили. Але гетьман сказав, якщо вже так вдало складаються обставини, то чому б не попрямувати вздовж берега на південь. Козаки, загартовані успіхом всеціло підтримали Ізаповича. Так ми і попрямували до Варни. З нею вийшло легше аніж з Білгородом і навіть Кілією. Вороги чекали на наш штурм з моря. Григорій наказав кільком човнам імітувати атаки на порт і, не вступаючи в серйозні бої, відступати у відкриті води. Так продовжували хвиля за хвилею. Вони уже знали про Білгород та Кілію. Тому то й захищались і очікували на підмогу. Продовжували показові штурми два дні. А коли третя доба добігала кінця, під покровом ночі, двадцять п’ять чайок, поки захоплені галери все ще імітували атаки, піднялись гирлом ріки і обійшли фортецю з флангу. От тоді ми і взялись за них. Шквальний залпи гармат, гаківниць та мушкетів став для ворога несподіванкою. Їх охопила паніка. І вона лише посилилась, коли три їхні галери, що стояли на рейді, пішли на дно. До світанку Варна впала. Ми були у місті.