Османськими шляхами - Мак Карсегі

Від того, що побачили очі, серце стиснулося так, немовби хтось пропхав руку в груди і вхопив його щосили в кулак.

–Мелашко, – прошепотів козак.

–Богданко? – вона, немовби примару побачила. – Богданко, невже це ти?

Її очі вкрились вологою. Мелашка оступилась і прикрила руками рот, щоб не завити. В голові запаморочилось, а вона все повторювала:

–Богданко, коханий. Богданко, невже це ти? Я й не вірила уже. Я і не сподівалась. Я вже й не молилась. Божечко.

–Це я, кохана, – наблизився козак.

Мелашка кинулась до чоловіка. Міцно обійняла Богдана. Вони знову були поруч, відчували дотики один одного. Те, чого так їм бракувало, те, на що вони вже й не сподівались у цьому житті.

–Я прийшов за тобою, – прошепотів Богдан дружині у вухо.

Мелашка взяла в долоні обличчя чоловіка, пильно глянула в очі почала цілувати: губи, щоки, лоб.

–Як ти сюди потрапив? Як знайшов мене? Як вижив у тій різні? – засипала вона запитаннями коханого.

–Бог і люди допомогли вижити. Лаврін взяв до себе і відходив мене. А далі все просто. Що мав робити? Ти і діти – сенс мого життя. Так, крок за кроком, доля мене привела сюди, до тебе.

–Богданко, – голос Мелашки дрижав, – вибач мені. Я не вберегла наших діточок, – вона заплакала. – Вони забрали їх від мене. Наших кровиночок. А я нічого не вдіяла.

–Ти не могла, – заспокоював дружину чоловік. – Чуєш? Я не зміг і тобі це було не під силу. Я відшукаю їх. Навіть, якщо доведеться перевернути цей світ, навіть, якщо доведеться спуститися, до самого Люцифера, в пекло.

–Досить соплі розпускати!? – гаркнув головний з охоронців, Казім. – Побачив, що хотів?

Богдан оглянувся. Очі його горіли гнівом. Ще б пак, хтось насмілюється йому вказувати скільки часу має розмовляти зі своєю дружиною.

–Тебе забув запитати, – зашипів козак.

Казім наблизився і простягнув руку, намагаючись покласти її на плече Богдану. Той не знітився, лише провів рух кримчака поглядом. Рука застигла на півшляху.

–Не раджу цього робити, – з усією серйозністю сказав козак. – Я й зламати можу.

Богдан був досить високим і кремезним чоловіком і переважав опонента зростом мало не на голову.

Казім не видав хвилювання, та все ж зробив крок назад і пробелькотів:

–Не довго!

Богдан обернувся до Мелашки. Вираз його обличчя одразу змінився. Погляд став ніжним і добрим. На вустах вималювалась усмішка.

–Вже скоро ти будеш вільною, – прошепотів козак. – Кохаю тебе.

Раптом Мелашка відсахнулась, вирвалась з обіймів чоловіка, осіла на ліжко і, закриваючи обличчя руками, заридала. Богдан не зрозумів, що трапилось, кинувся до дружини і припав на одне коліно перед нею.

–Кохана! Мелашко, що трапилось?

–Я... я... я не потрібна тобі, – заливалась вона сльозами. – Я... я не гідна тебе. Не гідна... такого чоловіка.

–Та, що ти таке говориш? – не міг зрозуміти дружину Богдан.

–Я... я не можу.

–Що не можеш? – брови козака зійшлися на переніссі. Нарешті до нього дійшло у чому справа. Очі наповнились такою люттю, якої ще не бачив світ. – Він силував тебе?

Мелашка опустила голову, втупила погляд у підлогу і мовчала.

–Силував?

Жінка закивала головою.

–Подивись на мене, – Богдан узяв її обличчя в руки. – Глянь на мене, кохана. Глянь на мене.

Очі Мелашки лиш на мить пересіклись з поглядом чоловіка, а тоді перелякано забігали зі сторони в сторону.

–Дивись на мене, кохана. Чуєш?

А вона не могла. Відчувала себе винною. Не знала в чому, але вважала, що провинилась перед чоловіком.

–Я... я... більше б не змогла, – схлипувала Мелашка. – Я б убила... убила його. Я... поклялася сама собі, що нехай... помру, але більше йому не дамся.

З рукава у її долоню висковзнув дерев’яний гребінець. Його ручка була заточена в гострий клин. Богдан глянув на саморобну зброю і накрив своєю рукою. Перебираючи пальцями, козак сховав гребінець у свій рукав.

–Більше він тебе не торкнеться, – твердо сказав Богдан. – Чуєш?

Мелашка кивнула.

–Не вини себе. Не потрібно. Я кохаю тебе.

–І я тебе кохаю.

Їхні губи зійшлись у поцілунку. Після довгого часу розлуки він здався таким солодким і таким гірким водночас, через те у яких обставинах це сталось.

–Ну все! – рикнув Казім, але наближатись не став.

Богдан підвівся і пішов до дверей. В проході він ще раз озирнувся на дружину. Вона все ще плакала, але погляду не ховала. Чоловік ніжно усміхнувся до неї і вийшов. Уже за межами кімнати вираз Богданового обличчя змінився. Воно стало кам’яним, а очі набрали стального відтінку.

–Ну що, твоя? – єхидно усміхнувся Девлет, вкладаючи у рота апельсинову дольку, коли Богдан підійшов до столу.

–Моя, – зітхнув козак.

Рука паші, всипана самоцвітами, лягла на договір.

–Згоден викупляти?

Богдан оглянув присутніх, тоді очі його вп’ялись в Девлета і перебігли на, жовтуватого відтінку, аркуш. Козак відчував, як йому у спину дихає Казім. Самовдоволене обличчя паші виражало усю зверхність і насмішкуватість. Мурат з кримчаками сиділи, обпершись на спинки крісел, з виглядом виконаного обов’язку. Робота зроблена і буде добре оплачена. Лаврін уважно дивився на брата, готовий прийняти будь яке його рішення. Немова схрестив руки на грудях і усміхався у густі вуса, розуміючи до чого усе йде. Все ж, можна сказати, ростив Богдана і знав його, як власних п’ять пальців. Гаврилюк же, будучи досвідченим чоловіком, також все второпав. Він зірвався на ноги і гукнув:

–Не гарячкуй!

Але вже було запізно. Богдан розжав праву руку. Гребінець із загостреною ручкою вискочив з рукава кунтуша. Козак розвернувся так швидко, що й ніхто не встиг зорієнтуватись. Гостра ручка увійшла у підборіддя Казіма. По шиї і з розкритого рота хлинула кров. Кримчак дивився на козака очами у яких згасало життя. Богдан же в той час вихопив з-за пояса Казіма пістоля і, поки той валився на підлогу, приставив дуло до скроні Девлета. Охоронці вхопились за зброю.