Османськими шляхами - Мак Карсегі

Кримчаки обурювались, мовляв, як так, що не можуть стати до молитви. Але Богдан стояв на своєму. І поки закінчився намаз, загін покинув місто.

–Куди ти нас ведеш? – наблизився Мурат.

Богдан задумливо подивився в далечінь. Туди де в хмарах та вранішній імлі ховався гірський хребет. Він тягнувся із заходу на схід скільки бачило око.

–Ти ж знаєш, – знизав плечами козак. – Навіщо запитуєш?

–Розумієш, що люди паші рушили слідом? Тримаються на відстані, всього лиш.

–Знаю, – кивнув Богдан. – Для чого ти це мені розповідаєш? Ще не довго залишилось. Як тільки гори стануть вищими і більш важко прохідними, я відпущу пашу. І ти також зможеш піти. Це ж і означатиме, що дане тобою слово, порука наді мною, так би мовити, виконана.

–Знаєш, як подолати хребет? – звів брови Мурат. – Коли небудь був у горах?

–Ні, не був. Де наше не пропадало? Якось воно буде. Тим паче я чув, що Кримські гори далеко не найвищі.

Мурат у відповідь засміявся, закрутив головою і від’їхав до Мустафи та Рафата.

Рельєф почав змінюватись більш помітно. Така звична рівнина, яка була на дорозі до Ак-Мечеті зникла. Ріка Салгир почала звиватись, обходячи узвишшя і пагорби. Ґрунит під ногами з піщаного змінився на більш кам’янистий. То тут то там, із землі, немов древні скам’янілі потвори, що намагались вирватись із пекла на поверхню, виростали масивні сірі валуни замислуватої форми. Стало відчутно, що загін рухається вгору. Коні, навантажені зброєю та провіантом дихали все важче і важче.

Салгир різко звернув на схід і сховався за пагорбами, раз-по-раз вигулькуючи тонкою цівкою десь вгорі. Ріка стала значно мілкішою, але течія пришвидчилась, гучно шуміла, б’ючись об каміння, злизане за тисячоліття до абсолютно гладкого стану. Богдану згадались пороги. Такі величні та могутні. Салгир, порівняно з Дніпром, здавався потічком.

–Допоможіть своєму господарю спішитись, – наказав Богдан людям паші.

Ті поспішно кинулись до Девлета. Мало не на руках принесли його до козака і виструнчились, готові слухати подальші вказівки.

–Василю, забери у них зброю і нехай розпряжуть своїх коней. А ми з пашою перекинемось кількома словами.

–Хочеш, щоб я пішки додому йшов? – обурився Девлет.

–А що, боїшся ноги до каміння пооббивати? Нічого, заживуть.

–Нахабний ти муж, невірний, – обличчя паші презирливо скривилось. – Вкрав мою бранку, поцупив мої гроші, ще й принизив мене перед слугами.

–Ну, по-перше – не так багато честі ти втратив. Дивись, вони готові й досі перед тобою навшпиньки ходити. Якось переживеш. По-друге – Мелашка – моя дружина. Свідками всьому є люди і Бог. Тобі вона не належить, не належала і належати не буде. – Богдан поплескав рукою по саквах, що висіли на спині його коня. – По-третє – будемо вважати це платою за те, що моя дружина була змушена скниліти у твоєму полоні. По-четверте – вважатимемо це твоїм вкладом у майбутній порятунок моїх дітей.

Якусь мить козак та кримчак дивилися один одному просто у вічі. Жоден з них не відвів погляд. Очі паші були наповнені зверхністю, а Богданові – люттю та зневагою. Козак глянув на Мурата, який уважно стежив за тим, що відбувається. Він знав цього кримчака зовсім мало. І хоч поміж них виникали розбіжності, все ж Мурат був чоловіком слова. Як би не ятрилась Богданова душа, він заледве себе стримував, щоб не убити Девлета за те, які страждання той заподіяв Мелашці. Але було дане слово, що паша залишиться живим. І гарантом цього став Мурат.

–Давай розв’яжу, – сказав козак.

–Я завжди говорив, що у цьому світі усе продається та купується, – єхидно ошкірився Девлет, простягаючи вперед руки.

Немов іскра спалахнула у Богдановій голові відтворились ті події, коли він після тривалої розлуки побачив свою дружину.

–Він тебе силував? – крутились в голові знову і знову власні слова.

Істерика Мелашки без упину різала по живому гострим лезом.

«Як їй було? – думав Богдан, – як вона страждала, коли цей високомірний виродок торкався її. А тепер він стоїть і єхидно усміхається, ще й натякає, майже прямо говорить, про приниження моєї честі і честі моєї дружини».

–Ти справді так вважаєш? – звузив очі козак.

–Я це бачу, – обличчя Девлета зневажливо скривилось.

–Багато я бачив вельмож. Як християнських, так і мусульманських. І об’єднує вас одне.

–Що саме?

–Всі ви думаєте, що вхопили Бога за бороду, а ваші статки, якими б безмежними вони не були, роблять вас небожителями, вищими та кращими за інших. І, напевне, так здебільшого і є. Та от у чому справа – приходить час, коли ви натрапляєте на таких, як я.

–І, який це ти? – міміка паші не мінялась. – Чим відрізняється від інших? Набрав грошей і пішов геть, переховуватись у горах?

–Помиляєшся, – край Богданової губи підстрибнув до гори, очі наповнились добротою та тривогою. – Є дещо набагато важливіше ніж золото – кохання, діти, честь.

Девлет хотів було щось відповісти, але не встиг. Богдан витягнув шаблю, ступив крок вбік і махнув нею.

–Тепер можеш іти. Я залишаю тобі життя. Як і обіцяв.

Паша не одразу зрозумів, що відбулось. Його очі округлились і він заричав не своїм голосом, дивлячись на власні культі, з яких хлестала кров, і кисті рук, що, досі зв’язані, лежали на землі. Девлет впав на коліна, намагався підняти відрубані кінцівки, не усвідомлюючи, що не має чим це зробити. Він захлинався власним криком і сльозами. Земля навколо вкрилась багряною кров’ю.

–Страждання інших, зрештою, повертаються до обідчиків. Що посіє, те й пожнеш, – дивився на пашу зі зневагою Богдан. – Чув таку приказку? Ти посіяв біль та страждання. Прийшов час збирати урожай.

–Що ти наробив!? – розгубився Мурат.

–Тепер ти вільний, – так, немов би нічого не трапилось, глянув на кримчака козак. – Я обіцяв зберегти йому життя. Він житиме. Якщо це угодно вашому Аллаху. Я його не вбив.

–Пахолки, перев’яжіть своєму господарю руки на передпліччях, – усмішка не сходила з обличчя Немови. – І затягуйте міцніше, щоб кров’ю не стік. Може й виживе.