Османськими шляхами - Мак Карсегі

Підійматися вгору, з кожним наступним кроком, ставало все важче. Доводилось кружляти поміж гострих валунів, які Кримські гори повипускали на зовні, немов зуби міфічних потвор. Гірше за все доводилось коням. Вони оступались, пошкоджували копита, накульгували і зрештою пручались, відмовлялись йти слідом за господарями. Доводилось тягнути віжки щосили, щоб тварини подолали небезпечні для них перепони.

За день пройшли зовсім короткий шлях. А якщо взяти до уваги те, що добрий відтинок проїхали верхи, коли це дозволяла місцевість, то дорога через гори обіцяла бути не те, що довга, а й не така проста, як на це сподівалися козаки.

Що здивувало подорожніх – те, що щойно почало вечоріти, як в один момент стало зовсім темно. Немов би хтось загасив сонце, як воскову свічку. В степу вечори довгі, затяжні. Сонце неспішно лягає на горизонт, осипаючи усе навколо золотом. А вкінці фарбує небо в багряне і ховається за небокраєм, ніби не хоче цього робити.

До всього, ще й різко почало холодати. З уст почали вириватися клуби пари.

–Що ж буде на світанку? – скривився Богдан, вдивляючись у непроглядно-чорну далечінь.

–Доведеться померзнути, – потер себе по передпліччях Василь, перехрестивши руки. – Хто ж думав, що в одну мить стане так темно, хоч око виколи?

–Добре, що по дорозі трохи хмизу назбирали і кілька полінець знайшли. Може потрібно було ще доплатити кримчакам щоб провели нас через гори? Вони, як би не було, місцеві. А ми люди степові. Крім яруг, подекуди гряд та рівнин нічого й не бачили.

Немова знизав плечами.

–Так і я про те ж, – сам почав відповідати на своє запитання Богдан. – Найми Мурата з його хлопцями, а далі думай, чи переріже він тобі горлянку посеред ночі, чи ножа у спину встромить. Я й і так все планував по іншому. І не думав, що з маєтку Девлета-паші доведеться виходити таким чином. Але не стримався, коли Мелашка плакала у моїх обіймах.

–Тобі не потрібно оправдовуватись, – витягнув з торбинки шматок хліба, кусень соленого сала Василь, розклав їх на плескатому камені і почав нарізати. – Ти все зробив правильно. Девлет вартий того, щоб померти, через заподіяне. Але ти все ж дотримав слова. Не буду сперечатися – це жорстоко, та все ж – катюзі по заслузі. Сідай-но, повечеряй. Вранці вирішимо, що робити.

Після того, як поїли, козаки наважились розпалити невеличкий вогник. Обклали його камінням і присунулись поближче, щоб, хоч якось зігрітись. Сон брався погано, тому Богдан запропонував побути на варті першим. Те, що, оговтавшись, паша послав слідом своїх людей, сумніву не було. Такі, як Девлет, у чиїх руках зосереджена хоч якась влада, високомірні та мстиві. А тут, мало того, що заплямована його честь, то ще й заподіяне непоправне каліцтво.

Богдан забрався на один з валунів і вглянувся в далечінь. Туди, на північ. У той бік, де зараз знаходиться його кохана, його Мелашка. Вони прикріпили одне до одного ще з тої першої зустрічі, на Солониці. Тоді, десять років тому, ще сам будучи юнаком, Богдан врятував дівчину. Їх підібрали козаки на березі неподалік розбитого поляками повстанського табору. Далі їхній шлях ліг на південь, на Січ. Вона й захистила їх. Як би не лютував Станіслав Жолкевський, все ж руки його були закороткі, щоб посягнути на козацьку твердиню.

Богдан повернувся до навчання на Січі, а Мелашку взяли до себе Дунаї. Там вона і росла поруч із Даринкою, Богданової сестрою, і дітьми Гордія та Ореста. Сам же юнак, по можливості, навідувався на хутір Дунаївці. А так, як був джурою у Немови, який, після страти Северина Наливайка залишився на Січі і став послом, часто їздив з Василем за дорученнями кошового отамана.

Так, день за днем, місяць за місяцем, дівчина та хлопець прив’язались одне до одного. Симпатія переросла в закоханість і вже у більш дорослому віці вони не могли дочекатися наступної зустрічі. А навіть найкоротші розлуки, здавалися вічністю.

Досить швидко, Богдан з Мелашкою вирішили одружитись. Козак залишив Січ, побудував хатинку в Дунаївцях і завів невелику господарку. Січовики часто брали на кпини, мовляв, через бабу з козака став гречекосієм. Але Богдан не зважав. Вже дуже добре йому було поруч з Мелашкою. Та й козакувати не перестав. А привезені з походів гроші та крам накопичував. Все чого навчився під час повстання Наливайка, ще й не аби яка школа від Немови, особливо у тактиці ведення бою, виснажливі, але такі корисні уроки фехтування, стрільби та їзди верхи від старого вчителя-січовика, стало у нагоді. А відповідальність та старанність лише примножували чесноти молодого козака. Тому то й Богдан досить швидко здобув довіру товариства і став одним із наймолодших сотників Дикого Поля.

А далі доручення, проходи у яких здобувалась платня та пожитки, дозволили молодій сім’ї замахнутись на свій хутір. Землі у степах не належать нікому. Це широка степової смуга, яка тягнеться з південного-заходу, від Буджака на південний-схід, до Слобожанщини, і схід аж до Кавказу. Живи де душа забажає. Немає тут, ані пана, ані господаря. Але будь готовий міцно тримати шаблю, адже кочівники раз-по-раз сновигають цими землями у пошуках наживи. Та краще вже гордо виглядаючи ворога, аніж у ярмі, все життя з похиленою головою і згорбленою спиною від чого збагачуються лише пани.

І потягнулись за своїм сотником козаки. Як ті, які одружились, так і самітники. Прибились селяни-втікачі, які шукали кращої долі. Хутір розрісся за кілька років до трьох десятків дворів. Богдан називав його Вольницею, але жителі – Богданівкою. Ніяк інакше. А між тим, у людей родились діти і вже скоро хутір наповнили їхній милозвучний гамір. Фруктові дерева тяглися вгору, з кожним роком даючи все кращий урожай. Цілину перегорали в поля. На фоні чистого блакитного неба заколосились лани золотистого жита, ячменю, вівса та пшениці.

У Богдана та Мелашки також народились діточки. І все ніби гаразд. Ростуть, тішать батьків і радіють життю. А тут таке. Людолови прийшли. Скільки ж люду православного вони погнали у неволю. Чого вартує життя у цьому світі? Кілька монет? Не більше. Хочеш жити – борони своє з усіх сил, усіма можливими способами. Саме це зараз робить Богдан. Він готовий піти і в огонь і у воду. Та хоч до самого Люцифера, в пекло, лиш би повернути найдорожче у світі, своїх дітей.