Османськими шляхами - Мак Карсегі

Кількість смолоскипів давали розуміння, скільки людей прямує туди, де знаходились козаки. Десятка зо два. Але здаватися ніхто за так не збирався. Як то кажиться – ще кількох бусурманів із собою потрібно забрати на той світ.

Козаки перевірили пістолі, яких у кожного було по два і підготували луки зі стрілами. Богдан розпутав стриножених коней, якомога тихіше осідлав їх і підніс гвинтівки. Звичайно, поночі в горах витекти верхи шанси нікудишні, та все ж усі можливості потрібно використовувати.

–Куди ж так впевнено чимчикують? – сів поруч з Василем Богдан, ховаючись за валун.

–Зараз побачимо.

–Не вірю, що у пітьмі знайшли наші сліди. А йти навпомацки, хай би скільки їх не було – абсолютна дурість, – задумливо потер неголене підборіддя Богдан.

–Згоден, – кивнув Немова.

–Може й не по наші душі?

Василь промовчав.

А тим часом вогні наближались. Галайкання ставало все гучнішим і уже можна було розібрати деякі слова. Схоже, нічні гості й справді не очікували, що козаки знаходяться зовсім поруч. А наступний їхній крок, лише підтвердив це. В один момент, за якихось сто ліктів, кримчаки різко повернули вліво. Вогні дозволи підрахувати точну кількость нічних гостей – сімнадцять, та виказували їхній шлях. Чотирнадцять, озброєних довгими списами, вояків оточили трьох людей. У полонених були пов’язані за спинами руки і йшли вони схиливши голови. Вже скоро уся ця колона зникла на звивистій стежині, яка загубилася в темних горах. Лише вогні смолоскипів давали уявлення, куди вони прямують.

–Цікаво, – задумливо слідкував за кримчаками Богдан, – куди це їх несе?

–Головне, що не до нас, – пригладив вуса Василь.

–Добре б було глянути. Прослідкувати. Може до якого поселення виведуть?

–Не думаю, що це хороша ідея. Самим же голову у зашморг пхати негодиться.

–Ми обережно, – підвівся Богдан і витягнув шию так, немовби міг щось звідси розгледіти, окрім відблиску вогнів у чорному небі. – Краще буде, якщо ми прослідкуємо за кожним їхнім кроком і дізнаємось хто ці люди. Та й не буде небезпеки, що вони натраплять на нас ненароком.

–Ага, – невдоволено фиркнув Немова, – самі до їхніх рук підемо. А, якщо це люди Девлета?

–Тим паче, краще бути на крок попереду.

Василь зітхнув, але невдовзі згідливо закивав.

–Ну, що ж, подивимось, що з цього вийде.

Козаки обережно кралися слідом за кримчаками. Трималися на відстані достатній для того, щоб їх не помітили. Татари й не сподівались, що тут, у горах, хтось може бути окрім них самих. Тому рухались безпечно та без оглядки. Голосно галайкали і реготали. Та й остерігатись їм не було чого. Півтора десятки, до зубів, озброєних вояків могли за себе постояти і дати відсіч будь яким зайдам у цих горах.

Важко сказати, який шлях довелось подолати. Богдан зовсім погано орієнтувався в горах. За відчуттями пройшли добрих дві милі, але скоріш за все це через те, що доводилось перестрибувати з валуна на валун, підійматися то вгору, то вниз, вишукуючи найзручніший шлях. Часу, з початку відстежування кримчаків, минуло зовсім небагато.

Татари вийшли на досить широку галявину майже ідеально круглої форми. Посеред неї височіли п’ять стовпів вкопаних у землю. До трьох з них мотузками прив’язали полонених.

–Що це вони роблять? – пошепки запитав Богдан.

–Готують до смертної кари, – відповів Василь.

–Залишать вмирати без води та їжі?

–Навряд. Я чув про такі страти. Простий люд забиває злодіїв чи убивць камінням. Кожен від малого до старого, жінка це чи чоловік приймає участь у страті. Потім тіла залишають на поталу хижим птахам та звірям.

Богдан обережно ліг на камінь, який виступав над галявиною і пригледівся. Земля тут була всипана камінням різного розміру. Не важко було здогадатись для чого воно призначалось.

–А хто ж виконуватиме це покарання тут, у горах? Немає ж жодної живої душі, окрім кримчаків, полонених і нас.

–Напевне десь недалеко є поселення. Як тільки зійде сонце усі прийдуть сюди, – зайняв місце поруч Василь. – Краще до цього часу нам забратись, як найдалі звідси. Бо і нас до стовпів прив’яжуть.

–Згоден, – кивнув Богдан.

Він звівся на руках, віджимаючись від холодного каменю, готуючись до відходу. Але вмить погляд Богдана прикувало те, що відбувалось на галявині. До одного з полонених наблизились двійко кримчаків. Однин з них, вояк, тримав смолоскип. Інший, одітий більш багато, вхопив смертника за чуприну і підняв його опущену голову. Він дивився просто в очі, прив’язаному до стовпа, чоловіку і щось випитував. Хриплий голос долинав і до козаків.

–Кажи! Кажи і вмреш швидко!

–Зачекай, – Богдан вхопив Василя, який уже збирався йти геть, за розшитий рукав кунтуша.

–Що знову?

Немова сприймав свого колишнього джуру, як досвідченого та вмілого козака, але минула опіка над хлопцем давалась в знаки подекуди. Час-від-часу, доводилось нагадувати собі, що Богдан вже не той хлопчак, яким був під час повстання Наливайка. Та й тоді він був далеко не безпомічний. Згадати хоча б викриття планів брацлавської шляхти.

–Глянь-но. Та це ж наш знайомий.

–Не може бути, – насупився Василь, приглядаючись.

Смолоскип освітлював обличчя полоненого. І навіть підпухлі від побоїв ніс та очі не завадили впізнати у ньому Мурата.

–Схоже навіть не один, а трійко знайомих, – хмикнув Богдан. – Схоже це люди Девлета впіймали їх.

–І вимагають, щоб вони розповіли про нас, – задумливо закивав Василь. – Добре, що їм нічого не відомо. Ходімо.

–Зажди.

–Чого чекати? Коли сонце зійде і нас спіймають? Поки вони різатимуть один одного ми відірвемося від людей Девлета.

–Та чи надовго? – закусив нижню губу Богдан.

–Маєш кращу ідею?

–Потрібно їх врятувати.

–Там чотирнадцять озброєних кримчаків. Як ти це собі уявляєш? Нехай нам вдасться убити кількох. Що з нами зроблять інші? Це безглуздя.