Османськими шляхами - Мак Карсегі

Морське побережжя прекрасне будь якої пори року. Скільки оком кинь – блакитна гладь води, що сріблиться на сонці. Чайки, які вигукували, споглядаючи за усім з висоти свого польоту. Краса, та й годі.

Богдан бачив море, плавав по ньому, але ніколи не звертав уваги на його силу та велич. Він із запорожцями ходив ним у походи, але тоді його погляди та думки були про інше. У голові трималися лише похід та битва. А тепер, він побачив цю дивину. Старші козаки розповідали, що на Чорному морі, на древньому Понті, трапляються такі шторми, які можуть поглинути навіть найбільший корабель. Зараз у це важко було повірити. Води були спокійними та тихими. Лише легкі хвилі плюскотіли, прибиваючись до берега та шуміли білою піною.

«Чи донечка моя ще тут, у Криму? Чи уже там, за небокраєм, на іншому березі моря? Як же це далеко? Але я знайду. Відшукаю, чого б мені це не вартувало. Визволю і Северинка і Орисю», – під час цих роздумів Богдан стиснув зуби так, що вони заскреготіли.

Обіднє південне сонце припікало несамовито. Аж поплив небокрай. Навіть очам було важко дивитись в далечінь. Це скидалось на марення під час хвороби чи лихоманки. Стало так спекотно, що козаки поскидали верхній одяг. Піт стікав по лобі заливаючи очі. Хотілось скинути шапку, але непокрита голова в яку напече сонце – ідея погана. Рятував хіба що легкий бриз із моря. Так і хотілося стрибнути у воду, щоб освіжитись.

–Не варто, – крутив головою Мурат. – Вода ще холодна.

–Хіба це причина? – усміхався Богдан. – на Січі ми й зимою у Дніпрі купаємось.

–Вода солена. Спочатку точно охолоните, а тоді шкіру почне стягувати. Стане лише гірше. Але воля ваша, – знизав плечами кримчак.

–Хм, – буркнув Василь, – стільки води, а ні покупатись, а ні попити не можна.

–Попити не поп’єш, а купатися можеш скільки завгодно, – глянув з-під лоба на козака Рафат.

–Лише після цього потрібно у прісній сполоснутись. Сіль змити, – добавив Мустафа.

–Теж мені купання, – засміявся Богдан, – що після нього митись ще потрібно.

–Дивина та й годі, – погодився Василь.

–Це ви живете на землях посічених вздовж і впоперек ріками, – в голосі Мурата вчувалось обурення. – А про величний Дніпро й говорити немає чого. У нас же, у Криму, крім Салгиру хіба на згадку спадають Бельбек, Альма ну... і може Кача. Та й то, якщо їх усіх разом впустити в одне русло, то й близько навіть половини Дніпра не набереться. Прісна вода у нас на вагу золота. Та хіба вам це зрозуміти?

–Це тут, – перервав Мурата і вказав ліворуч Рафат. – Я добре пам’ятаю.

–І що ж тут може бути таке визначне? – звів одну брову Богдан.

–Е, козаче, – самовдоволено усміхнувся Мурат, – ці землі, якими б не здавалися, а все ж багаті на неймовірні місцини.

Широке піщане побережжя змінилось дрібним облизаним водою каміння. Незадовго, блакитна гладь моря загубилась в далечині. І вже важко було зрозуміти – чи то небо у воду перейшло, чи навпаки. На шляху почали з’являтися валуни, а дорога повела вгору. Рафат підняв праву руку, даючи знак усім зупинитися.

–Приїхали, – сказав він. – Ми на місці.

–На якому місці? – розглянувся Василь. – Ми у гори вперлись.

Попереду справді стояла майже вертикальна стіна сірого гірського каміння. І жодної стежини, яка б вела угору.

–Куди ж ви, панове, привели нас? – нахмурив брови Богдан.

–Туди, де можемо перечекати, – Рафат не переставав усміхатися. Йому лестило, що він знає те, про що інші й не здогадуються.

–Що перечекати? – запитав Василь.

–Скоро дізнаєшся, козаче, – відповів Мурат. – А зараз веди нас, Рафате. Часу не так вже й багато.

–Ходімо за мною, – зістрибнув з коня кримчак. – Тут верхи не проїдеш. Не більше, як одна людина в ряд. І будьте обережні, щоб не впасти.

–Замість Кафи на березі моря у гори, – буркнув собі під носа Василь.

–Все ще не довіряєш їм? – спішився Богдан.

–Немає уже на світі тих людей, яким би я довіряв. Поглинули усі. Хіба ти один і залишився. Тебе й мушу берегти.

Богдан знав, що Василь важко звикає до людей. А тут ще й кримчакам потрібно було вірити. Северин Наливайко та Іван Турок були для Немови родиною. Ба’, навіть більше – сім’єю. А хлопчина, врятований дванадцять років тому у лісі, став козаку не просто джурою, а рідним сином. Хоч і через малу різницю у віці, важко було так сказати. Але доля – примхлива дама. Сталося, як сталося, склалося, як склалося.

Чим ближче подорожні наближались до гір, тим більше здавалось, що вони от-от упруться в них лобом. Але Рафат вів далі, не зупиняючись, звивистими покрученими манівцями. Він щось весело собі наспівував під ніс, а відлуння розносило його голос, підіймало вгору, у блакитне небо. Коли ж до вертикальної стіни залишалось якихось двадцять ліктів, гори, немовби розійшлися, утворивши щілину. І то не одразу її можна було помітити. Гори почали огортати подорожніх, обступати з усіх сторін. І в одну мить, коли вони зупинилися, здалося, що потрапили у пастку. Навколо могутні стіни Кримських гір і лише небо у височі. Богдан оглянувся, але шляху назад не помітив. Тільки скелі.

–Бути такого не може, – Богданові очі округлились. – Та це ж чари якісь. – Козак крутився навколо власної осі, оглядаючи усе навкруги.

–Всього лиш зоровий обман, – впер руки в боки Рафат.

–Тут нас і лихий не знайде, – потер потилицю Мустафа, збиваючи шапку набакир. – Кращої місцини годі й шукати.

–Сюди і зайти важко, і вийти також, – пригладив вуса Богдан. – Стежина вузенька, верхи не проїдеш. Хороше місце, щоб оборонятися від ворога, який переважає в кількості. Та невже Рахман нас наздоганяє, що нам доводиться ховатися?

–Ходімо, козаче, – поманив кивком голови Мурат. – Усе скоро побачиш.

Звивиста стежина підіймалась все вище і вище, хоч і була досить пологою. Подекуди вона пролягала над неглибоким обривом. Забитися не заб’єшся, але чи то людина, чи то кінь покалічиться точно, якщо упаде вниз. Стежина в одну мить закінчилась, а попереду відкрився неймовірної краси краєвид. Згори, просто по скелях, лилась вода. Вона впадала у природну чашу, утворюючи кришталево чисте озеро. Тут у повітрі пахло свіжістю, а шум водоспаду заспокоював.