Османськими шляхами - Мак Карсегі

–Що ти твориш!? – зірвався з місця Мустафа, але його присадили. На плече лягло лезо шаблі, яке неприємно торкалось шиї.

–Я ж сказав, не потрібно, – закрутив головою Кірам. – Буде лише гірше.

–Куди вже гірше? – зневажливо скривився Мурат.

Богдан кинув погляд на Мустафу, намагаючись зрозуміти його емоції. Здавалось, що цей кримчак навмисно завів їх сюди. Не один раз він бризкав ядом на козаків. Та, що там гадати, чи так, чи інакше, але обставини зовсім не втішні. П’ятеро їх чи двоє, але все рівно у лапах навіженого злочинця, оточеного дюжиною, до зубів озброєних, посіпак.

–Зброю на стіл, – впер вказівного пальця об стільницю Кірам. – Повільно, без різких рухів.

–Оце так товариша собі нажив, – зняв пояс Рафат, поглядаючи на Мустафу.

–Ти що надумав, Кіраме!? – не йняв віри той. – Аж таку обіду затаїв?

–Ніяких образ, – підвівся Кірам. – Лише вигода. Якщо ви скажете мені, який толк допомагати вам? Що я з цього отримаю? Тут кожен, який не який, паша бажає мене викурити з нетрів Кафи. І Рахман стане хорошим інструментом у їхніх руках. Бачите, вас всього лиш п’ятеро. А у вашого ворога людей вчетверо більше. Ще й статус не аби який. Ви ж двоє, – вказав він на козаків, – невірні зайди, чужинці. А ви, – Кірам перевів погляд на кримчаків, – всього найманці. І то з далекого Перекопа. На мою думку – вибір більш, ніж очевидний.

Мустафа розчаровано схилив голову. Витягнув пістолі і поклав на стіл. Широкий військовий ремінь розстебнув і той з брязкотом упав на землю.

–Познайомте гостей з нашими покоями, – гаркнув Кірам.

Козаків розмістили окремо від кримчаків. Кімната виявилась настільки малою, що одночасно у ній двоє лягти б не змогли. Тому в’язні сіли один навпроти одного, підігнувши ноги до грудей. Сморід тут стояв нестерпний. Стіни були вогкими і тхнули грибком та мокротинням. Солома, яка встеляла підлогу, просякла кров’ю, експериментами та сечею смерділа так, що аж різало очі. Воші та блохи тут були усюди. Вони одразу ж пробрались під одяг та у волосся і почали нестерпно тнути. Останні промені сонця проникали через вузеньку шпарину, через яку сюди потрапляло, хоч трохи свіжого повітря.

–Оце так привів нас кримчак до союзників, – пробурмотів Василь, ляскаючи себе по шиї, щоб відігнати чи то вошу, чи то блоху.

–Не думаю, що він на це сподівався.

–Цих два молодика ще з першого разу на нас косо дивились. Навряд їх впхнули у такий же гадюшник, як нас. Але це не важливо. У нас два шляхи – або на галери каторжниками, або у руки Рахману.

–Не веселі перспективи, – зітхнув Богдан. – Не варто було йти зі мною, друже. Мелашка у супроводі Лавріна та Гаврилюка уже б мала бути на Перекопі. А то й далі. Я дуже на це надіюсь.

–Дійшли, – заспокоював побратима Немова. – Отаман надійний та досвідчений чоловік. Та й Лаврін не аби який козак.

–Ще б діточок визволити. Ех. А тепер і ми до рук бусурманів втрапили. І до голови нічого путнього не приходить. Як звідси вибратись?

–Щось обов’язково придумаємо.

–Добре було б, – Богдан намацав на безіменному пальці перстень, який йому дав буджацький мурза, Дамір. Це єдина дорогоцінність, яка у нього залишилась. Люди Кірама так поспішали кинути їх у ці підвали, що забрали зброю та капшуки з грішми. На руки уваги не звернули ж.

Наступні дні тяглися несамовито довго. Козаки часто міняли своє положення у тісній камері, щоб хоч якось розім’яти м’язи. Їжу давали раз на день. І то – черствий, або вкритий червами хліб і нестерпно солену воду. Вона ніби й була прісною, але спрагу втамовувала погано.

Одної ночі Богдан відчув, як хтось торкається його плеча і дихає у вухо. Козак через темряву не одразу зрозумів, що до чого, а коли прокинувся, то вхопив щось з шорсткою шерстю. Воно запищало і спробувало вкусити Богдана. Але той виявився спритнішим і розмазав гризуна до стіни.

–Трясця! – вилаявся він, стрибнувши на рівні ноги.

–Що трапилось? – запитав Василь.

–Щур мені у вухо ліз. Скоро вони почнуть нас гризти.

–Це в’язниця, – погодився Немова. – Тут цих тварюк, хоч відбавляй.

–Довго вони ж нас квасять у цьому Богом забутому місці, – витерся від щурячої крові Богдан.

–Ще й годують паршиво.

–Поганий знак. Готували б до продажі на галери, не морили б голодом. Кому потрібний напів мертвий гребець, який і весла втримати не зможе.

–Отже чекаємо на Рахмана, – в голосі Василя вчувався такий спокій, немов би до них мав навідатись старий добрий друг, а не заклятий ворог. – А зараз поспи. Я початую, щоб гризуни не лізли. А потім ти мене зміниш.

–Та не до сну щось, – Василь глянув у вузьку пройму, в які виднівся місяць і вдихнув прохолодного нічного повітря. Лише людина, яка втрачає свободу знає її ціну.

Наступного ранку гримнув стальний засув і масивні двері прочинились. В проймі з’явився невисокого зросту коренастий чоловік. Його темні очі свердлили козаків грізним поглядом.

–То ось, які ви невірні, – прищурився незнайомець, потираючи чорну бороду. – Думаю, ви здогадались, хто я.

Козаки мовчали. Вони зрозуміли, що це Рахман. Але жоден з них не знітився. Не було страху, не було тривоги, лише розчарування тим, що не вдалось досягти мети.

–То хто це зробив? – прищурив одне око Рахман. – Хто відрубав руки моєму братові?

Богдан ступив крок вперед. На його обличчі майнуло щось схоже на усмішку.

–Надіюсь він здох.

–Помиляєшся, – єхидно скривив обличчя у відповідь кримчак. – Він з нетерпінням на тебе чекає.

–Навіть не знаю, що буде, коли я потраплю в його руки.

Рахман зареготав так голосно, що відлуння рознесло його сміх по всіх катакомбах.

–Жартівник, – сказав він, коли заспокоївся. – Подивимось, як ти заспіваєш, коли перейдеш через те, що для тебе приготував Девлет. А він старався.

–То що? – почувся голос Кірама з-за спини Рахмана. – Готовий їх викупити?

–Дорогувато. Тобі так не здається?