Османськими шляхами - Мак Карсегі

–Не здається. Вони ж тобі потрібні?

–Ціна в десятеро вища за ту, яку тобі заплатять на ринку невільників, – знову потер бороду Рахман. – Тим паче це ти мене шукав. Даю половину з того, що ти хочеш.

–Ні, то й ні, – Кірам став поперед Рахмана закриваючи прохід в кімнату. – Я не торгують. Ціна остаточна і не обговорюється.

–Нуууу... Гаразд. Але інших беру за ціною рабів.

–Ще раз повторюю, – вишкірився Кірам. – Без торгів. Якщо вони тобі потрібні – бери. Ні, то я знаю, як на них заробити.

–Гінці уже послані за грішми, – невдоволено скривився Рахман. – По руках.

–Коли ж ти став таким!? – залунав з якоїсь із камер голос Мустафи. – Коли продав свою честь, нелюде!?

–Бачиш? – потиснув руку Кірам. – Совість у мене шукає старий друг. Немає її. Лише гроші та влада.

–Хочеш отримати гроші, тоді зроби так, щоб в’язні вижили до того часу, поки привезуть викуп, – сказав Рахман і пішов геть коридором.

–Я ж казав, – глянув на козаків Кірам, – ви мене не аби як збагатите.

Двері зачинились і знову гримнув засув.

Годувати почали двічі на день, але це мало чим допомогло. Їжа та вода залишались такими ж огидними, як і до цього. А вже за шість днів козаків вивели з катакомб. В’язні посеред ночі пішли вузькими вулички під наглядом охорони. Першими йшли кримчаки. Мустафа час-від-часу озирався на козаків, винувато відводячи очі, коли його погляд перетинався з Богдановим. Тепер їх усіх вели, щоб віддати Рахману. А, що чекає далі і думати не хотілось. Розлючений через каліцтво Девлет не пошкодує нікого. Це будуть страшні тортури.

В’язнів вивели за місто. Кірам вручив охоронцям коло воріт немалий капшук з грішми. За що ті стали вмить сліпими. Ніхто не задавав непотрібних запитань.

Викуп провели недалеко, у невеликому видолинку. Рахману довелось заплатити дорого. Дві, набиті монетами, сакви передали Кіраму. Той пхнув руку всередину і зачерпнув жменю. Срібні аспри та мідні фоллери блиснули у місячному світлі. Кірам задоволено усміхнувся.

–Хороша угода, – сказав він, протягуючи руку. – Приємно працювати з серйозними людьми, які знають чого хочуть.

Рахман з огидою подивився на Кірама. Руку не потиснув, а стрибнув у сідло.

–Це радше здирництво, – буркнув Рахман. – Але нехай так. Надіюсь більше ніколи тебе не побачу. Гний у своїй щурячій дірі і бав себе думками про якусь владу.

–Ось влада, – поплескав по сакві долонею Кірам. Гидка усмішка не сходила з його обличчя.

Рахман вдарив коня шпорами, не сказавши більше нічого. В’язнів припнули до сідел довгими мотузками і повели в глупу ніч, до Ак-Мечеті.

Богдан лютував. Злився сам на себе за те, що повністю поклався на кримчаків. Ні, він не винив їх. Вони йшли зараз поруч. Такі ж невільники, як і він. Їм напевне ще гірше. Їх же поневолити у власній країні. Та, як би там не було, а Богдан віддалявся від своєї мети. Діточки залишаються в неволі, а його самого ведуть на смерть.

–Богдане, – це вперше Мустафа назвав козака по імені, – я не думав, що так все складеться.

Кримчак говорив щиро. Адже, як би там не було, а Богдан з Василем все ж врятували їх. А відплата вийшла ось такою.

–Я знаю, – кивнув Богдан.

Два десятка вершників йшли на захід, ведучи на прив’язі полонених, товар, немов тварин на забій.