Османськими шляхами - Мак Карсегі

–Та це ж рай на землі, – на похмурому обличчі Немови промайнуло щось схоже на посмішку. Хоча це лише краєчок губи підстрибнув злегка догори.

–Тут і запаси води поповнили, і відпочинком, і помиємось, – поплескав свого коня по змиленій шиї Мурат.

–І перечекаємо, поки Рахман зі своїми посіпакам пройде, – доповнив Рафат.

–А по слідах не відстежать? – запитав Богдан.

–Не так легко на голому камінні побачити сліди, – зняв сідло зі скакуна Мустафа.

–Мої хлопці приглянуть за кіньми, – Мурат передав віжки Рафату, – а ви ідіть за мною.

Козаки та кримчак здіймалися вгору крутими, явно рукотворними, східцями висіченими у скелі. Тягнулись вони вихруватою спіраллю і в кількох місцях перетиналися з водоспадом, пролягаючи просто позаду нього. А тоді виходили на верхівку гори. Звідси добре було видно побережжя на багато миль, як на схід, так і на захід.

–Бачите? – вказав напрям Мурат.

Далеко, на заході, виднілися дрібні чорні цяточки. Немов мурахи на піску. Важко було сказати скільки їх рухалось на схід. Не менше кількох десятків. Без хитрощів з такою кількістю ніяк не впоратись.

–Добре закомандував, – вперше Богдан поклав на плече Мурату руку і по дружньому поплескав.

–Швидко ж вони нас нагнали, – потер неголене підборіддя Василь. – Менше дня ходу.

–Я ж казав, що у селян клячі нікудишні, – скривився кримчак. – У Мустафи он уже й на ногу припадати почала, а ми заледве пів шляху до Кафи пройшли.

–Твоя правда, – погодився Богдан.

–Нехай Рахман піде вперед, нехай усі поселення по дорозі обшукує і Кафу перевертає з ніг на голову. А ми тим часом слідом поволі почимчикуємо, – не зводив погляд з цяток Мурат.

–Добре, – задоволено прицмокнув Василь.

–Нічого доброго, – закрутив головою Мурат. – До Кафи дійдемо непоміченими. Але там, тобі, козаче, доведеться багато де бути і багато кого розпитувати про свою доньку. Знаючи тебе, ти все місто на ноги поставиш. Від Рахмана не вкриєшся. І, що тоді?

–Маєш якусь думку, що до цього? –  Богдан уважно вглянувся у очі кримчака.

–Маєш повні сакви золота та срібла, яке поцупив у Девлета-паші.

–Забрали, а не поцупили, – буркнув Немова. – А, що тобі до цього?

–Василю, – подав знак рукою Богдан, щоб той заспокоївся.

–Потрібно найняти людей, – відповів Мупрат. – Охочих заробити у Кафі вдосталь. Від дрібних обірванців до достойних найманців. Життя вони віддають неохоче, як і будь хто, хто служить за гроші. Але коли впевнені у перемозі, а якщо ще й нажитися зможуть на грабунку ворога, то цілком корисні хлопці.

–Гаразд, – кивнув Богдан. – Це найкраще, що можна було вигадати при цих обставинах. Пропустимо Рахмана вперед.